Важко сказати, коли саме з’явився homo sovieticus, чий образ популяризував Олександр Зинов’єв (1922–2006), надто у двох романах: «Зяючі висоти» і “Homo sovieticus”[29]. Homo someticus — це, власне, лише латинський переклад терміна советский человек, що в СССР був цілком офіційним і часто вживаним. Проте значення цих термінів різне. Совєтська людина, піднесена до небес у совєтській літературі й совєтському мистецтві, уславлена комуністичною пропагандою, була людиною, відданою ідеалам комунізму і своїй країні, сумлінним працівником і добрим громадянином, який без вагань писав доноси на шкідливі елементи і був готовий віддати життя за Батьківщину. Це була лубочна картина ідеаліста, змальована за приписами соціалістичного реалізму, який мав зображувати феномени в процесі становлення, а не дійсність.
Натомість homo sovieticus, надто homo sovieticus russicus, який конкретно цікавить нас і якого я добре знала, був практичним створінням. Це створіння пишалося своєю Батьківщиною, бо ототожнювало себе з її могутністю, досягненнями та гігантськими розмірами. Будучи внаслідок сили обставин коліщатком у системі субординації, воно часто надолужувало своє приниження змогою принижувати своєю чергою когось іншого. Адже завжди хтось перебував на нижчому щаблі ієрархії. Homo sovieticus у душі був расистом, що давало йому змогу відчувати свою вищість: ненавидів негрів і чеченців, дисидентів і гомосексуалістів, усіх, хто був «іншим». Homo sovieticus не заганяв себе до смерті на роботі й не мав жодного уявлення про суспільне благо: в суспільстві постійного дефіциту він крав і тягнув усе, що міг, навіть ставлячи під загрозу життя інших людей. Homo sovieticus усякчас давав і брав хабарі й без упину вдавався до різних махінацій, щоб підвищити рівень свого життя. Щодо Заходу він перебував у стані параної: з одного боку, заздрив його достатку та свободі (змозі купувати все, що хочеш, вільно подорожувати), мавпував його музику й моду, а з другого — нічого не знав про його політичну демократію, надто про інституції, й добре почувався в патерналістському суспільстві, яке вирішувало майже все. Звичайно, homo sovieticus вважав, що росіяни великодушніші, розумніші, сміливіші — і таке інше. І тут годі закидати щось homo sovieticus: то була спадщина сотень років традиції, зокрема й літературної.
Я не говорю тут ані про дисидентів, ані про інтелектуалів, які перебувала в моральній опозиції до комуністичного режиму, ані про молодь, яка марно намагалася здійснити в 1970–1980-х роках революцію хіпі, ані про євреїв, що мріяли про Ізраїль або Америку. Я говорю про звичайних людей, про переважну частину населення, призвичаєного жити в системі, до якої зрештою пристосувалося з користю для себе. Пристосуватися було тим легше, що, починаючи з хрущовської доби, керівники Комуністичної партії почали дбати про потреби звичайних людей: заходилися будувати квартири для міських жителів, які мешкали в комунальних малометражках, хоча новобудови мали огидну якість; стали розвивати промислові галузі з виробництва споживчих товарів, хоча ці товари ніколи не сягали західних стандартів, ба навіть стандартів країн Східної Європи; поліпшили жахливі умови праці колгоспників; трохи послабили вузду ідеологічного контролю, а надто дали людям чуття безпеки: якщо людина не робила й не казала нічого «антисовєтського», то могла бути певною, що нею не зацікавиться КГБ.
Наприкінці совєтської доби, після тривалого брежнєвського маразму, комуністична ідея, хоч уже не така змістовна, й далі була присутня. Критика режиму була спрямована, по суті, на дедалі більші труднощі забезпечення харчовими продуктами, а частина інтелігенції страждала від неможливості вільно читати твори, опубліковані на Заході, відсутності змоги бачити деякі західні фільми, й водночас була переконана, що комуністична ідея, незважаючи на всі колишні й теперішні помилки та вади, має слушність. Зинов’єв добре сформулював це твердження, вклавши його у вуста головного героя в романі “Homo sovieticus”:
«Двоєдумство Орвелла — це західна вигадка людей, які нічого не тямлять у совєтському способі життя та совєтських людях. Я комуніст, але не так, щоб аж вірити в марксистські казки (мало хто в СССР вірить у них). Оскільки я народився, виріс і був вихований у комуністичному суспільстві, то й маю всі головні риси совєтської людини».
29
У французьких перекладах: Alexandre Zinoviev. Les Hauteurs Beantes. — L’Âge d’Homme, 1977; Homo sovieticus. — Julliard/L’Âge d’Homme, 1990.