Саме таким був і мій батько. Тільки знайомство з Заходом трохи похитнуло його переконання. 1988 року мої батько-мати змогли вперше приїхати в Париж, щоб побачити мене через п’ятнадцять років після моєї еміграції з СССР, познайомитися з моїм чоловіком і нашими двома дітьми. На другий день після їхнього приїзду я пішла щось купити в маленькому супермаркеті на вулиці Сени, і батько запропонував піти зі мною. Велике розмаїття товарів відправило його в нокаут. По дорозі додому батько після довгої тиші запитав мене: «Доню, тут, у центрі, все в щедрому достатку. Але я сумніваюся, що крамниці робітничих передмість так само добре забезпечені товаром, — чи, може, я помиляюся?»
Батько гадав, ніби супермаркети в центрі Парижа забезпечені завдяки особливій системі, як і деякі крамниці в центрі Москви, доступні тільки нечисленним привілейованим тамтешнього режиму...
Розділ V
КРАХ
Тільки за доби перебудови (1985–1991) розкрився справжній масштаб злочинів комунізму: не лише сталінського періоду, а й усіх совєтських керівників, починаючи з 1917 року. Головну роль відіграло відкриття архівів, зокрема й архівів КГБ. Совєтське минуле гостро критикували, ба навіть паплюжили. Вийшли в світ незліченні фільми, книжки, гнітючі свідчення. Тоді й зазвучали голоси консерваторів, щоб захистити Совєтську Батьківщину.
1985 року прихід до влади відносно молодого генерального секретаря Михайла Горбачова після врядування людей літніх і хворих — Леоніда Брежнєва, Юрія Андропова (1914–1984) і Костянтина Черненка (1911–1985) — населення, втомлене від старого луб’я на чолі влади, і то тієї миті, коли совєтська економіка перебувала в стані глибокої кризи, сприйняло як надію. Горбачов, народившись 1931 року, в мить свого вибору на посаду генерального секретаря Комуністичної партії мав лише 54 роки. Він був ідеалістом. Як і Хрущов до нього, думав, що для пожвавлення заціпенілої державної економіки, значна частина якої працювала на військове виробництво, досить енергійного керування. Гласність, перебудова і прискорення — ці три цілі-гасла мали здійснити дива. Вважали, що перебудова, як розуміли, економіки, та прискорення виробництва стануть можливі завдяки гласності (цей термін завжди важко перекласти іноземними мовами, проте буквально він означає публічність у юридичному значенні цього терміна, скажімо, публічність дебатів тощо), яка мала дати змогу критикувати вади режиму.
Ці заклинання не справили значного впливу на економіку. Термін прискорення дуже швидко пішов у забуття. Ну, а слово «перебудова» лише веселило. «Один росіянин, — розповідали, пирскаючи сміхом, — потрапив у пекло й побачив там Брежнєва, якого смажили чортенята. «Ну, що нового в Росії?» — запитав Брежнєв. «Перебудова», — відповів росіянин. Брежнєв дивується: «Яка перебудова: адже ми нічого не збудували?»
Натомість запровадження гласності збурило усталений лад. Приголомшене суспільство дуже швидко постало перед пробудженням історичної пам’яті. Розкриття правди про злочини комунізму, спогади в’язнів ГУЛАГу, поступове відкриття архівів, публікація таємних документів... Це все негайно гостро зацікавило широкий загал, що пожадливо прагнув дізнатися нарешті правду про свою країну. Якщо Хрущов викривав культ особи Сталіна і великі чистки, ці викриття йшли тепер набагато далі: стосувалися злочинів ЧК від перших днів більшовицької влади; наказів Леніна розстрілювати публічно, не моргнувши оком, буржуазію і попів; створення 1918 р. з наказу більшовиків концентраційних таборів, які сформували згодом мережу ГУЛАГу; голоду, який у 1932–1933 рр. Сталін навмисне організував в Україні, на півдні Росії й у Казахстані; знищення значної частини української мистецької інтелігенції в 1930-х роках; пакту Молотова-Ріббентропа 1939 року; страти 1940 року понад 20 000 польських офіцерів, що були військовополоненими (Катинський злочин); зґвалтування понад 2 млн німецьких жінок совєтськими військами та інших воєнних злочинів, скоєних проти цивільного населення в Австрії, Німеччині, Польщі, Угорщині, Румунії, Чехословаччині та Югославії в 1944–1945 рр.; справи Єврейського антифашистського комітету, членів якого, видатних єврейських інтелектуалів, стратили (1948–1952 рр.), а загалом цілковитого знищення традиційної єврейської культури та мови ідиш, тобто другого геноциду, цього разу культурного, єврейського населення ашкеназі, яке пережило голокост; приховування страхітливої ядерної катастрофи 1957 року на хімкомбінаті «Маяк» на Уралі, спричиненої збройним плутонієм, і ненадання допомоги жертвам; заборони генетики, яку заступила «соціалістична» псевдонаука: «мічурінська агробіологічна наука» (1948–1964 рр.); криваве придушення робітничого бунту в Новочеркаську 1962 року; використання психіатрії для приборкання дисидентства в 1960–1970-х роках; війни в Афганістані (совєтської інтервенції в 1979–1989 рр.), що забрала життя десь 15 000 совєтських військових й одного мільйона, якщо не більше, афганців, і т. ін. Цей список довгий і, на жаль, ніколи не буде вичерпним.