Лишається з’ясувати навіщо. Навіщо ці запаморочливі паради під ритми патріотичної совєтської, а то й суто сталінської музики? Навіщо така демонстрація військової могутності, тоді як святкують кінець Другої світової війни, що забрала життя від 26 до 27 мільйонів совєтських громадян? Навіщо Путін говорить про «нове покоління переможців»? Переможців над ким?
Інші запитання тривожать ще більше. Адже вже кілька років кульмінаційним пунктом святкування Великої Перемоги є не військовий парад, а цивільна хода під назвою «Безсмертний полк».
2018 року в Москві в цій ході взяло участь понад мільйон осіб, вона перетнула частину міста і дійшла аж до Червоної площі. На телеекранах видно чорні від люду широкі вулиці. Здалеку можна було б сказати, ніби це релігійна процесія. Проте замість ікон люди несли збільшені фотографії своїх предків: батьків-матерів, дідів і бабусь, прадідів і прабабусь, які брали участь у Другій світовій війні, багато хто з них і загинув на тій війні. Хоч ким вони були — солдатами і офіцерами, партизанами, підпільниками, працівниками тилу, військовополоненими, ленінградськими блокадниками, воєнними сиротами, — їх цього дня вшановують нащадки. Серед них дуже багато тих, хто, як і військові, почепив георгіївську стрічку.
З 2015 року Володимир Путін щороку йде в першому ряду цієї процесії, несучи портрет свого пораненого в бою батька. 2018 року в усій Росії участь у цій ході взяло приблизно 10 млн осіб. Але це ще не все, така хода відбулася десь у 80 країнах усього світу, всюди, де є російська громада. У Філадельфії і Торонто, Кельні та Мадриді, в Азії і Африці, в Латинській Америці й навіть в Антарктиці. У Парижі хода з кількасот осіб пройшла від Сталінградської площі до цвинтаря Пер-Лашез. Інші процесії відбулися в Страсбурзі, Монпельє, Ліоні, Марселі, Ніці, Безьє, Меці та Фрежусі.
За совєтської доби масові демонстрації відбувалися регулярно двічі на рік: з нагоди 1 травня, свята трудящих, і 7 листопада, річниці Жовтневої революції. В них брали участь мільйони людей. Але ніхто не йшов із власної волі. Кожен завод, кожне підприємство, кожен колгосп чи університет мав організувати «свою» колону, а комуністичні та комсомольські керівники дбали про виконання розписаних квот. Коли вже потрапив до списку, потрібна була якась украй переконлива причина, щоб не піти на парад.
Сьогодні, навіть якщо тоді відкинути, що деякі категорії російських громадян змушені брати участь у демонстраціях на честь Дня Перемоги, більшість людей прихильні до них. Вони добровільно стають у процесію, яка вшановує полеглих, а також спільні теперішнє й майбутнє бойових побратимів. Ще більше дивує присутність дітей. Їх дуже багато, і то різного віку, часто їх виряджають у військові мундири та кашкети.
У чому полягає глибокий сенс цих демонстрацій? Чому через сімдесят три роки після події це вшанування стало головним святом росіян? Чому там виставляють портрети Сталіна, наймоторошнішого ката свого народу? Чому діти, починаючи з украй раннього віку, ототожнюють себе — спонукані волею своїх батьків-матерів та вихователів — з сумною долею своїх предків? До якої долі готують їх? Зрештою, що ховається під назвою «Безсмертний полк»? Він сформований із мертвих чи живих, — чи, може, і мертвих, і живих?
Мабуть, треба було зачекати, поки більшість ветеранів помре, щоб мати змогу організувати ці демонстрації з костюмованими дітьми. Мій батько зі своїм артилерійським полком пройшов усю війну, від початку аж до вступу в Берлін. Він зберіг дружбу з двома своїми полковими товаришами. Один з них згодом вступив до Дипломатичної академії і зокрема служив як військовий аташе на Кубі; другий після вивчення юриспруденції навчався у Вищій партійній школі й працював в Інституті марксизму-ленінізму Академії наук. Мій батько як єврей не міг сподіватися на таку кар’єру. Проте став добрим юристом і членом партії. Іншими словами, всі троє були зразковими совєтськими громадянами. Вони збиралися раз чи двічі на рік, й інколи цілі години мовчки пили горілку. Війна була надто страхітлива, щоб святкувати. Було забагато крові, забагато помилок військового командування, що використовувало солдатів як гарматне м’ясо: совєтські воєнні втрати були незмірно більші за німецькі.
«Безсмертний полк» — це тільки верхівка айсберга. Історія російської участі в Другій світовій війні не позбавлена мерзенності, починаючи зі щирого порозуміння між Сталіним і Гітлером, яке тривало майже два роки, від серпня 1939-го до червня 1941 року. Але про це тепер абсолютно неможливо публічно говорити в Росії. Національний наратив стає дедалі славетнішим, позбавленим усіх чорних плям, усіх невдач і поразок. Коли хто наважиться суперечити цьому наративу, реакція дуже дратлива. Історія Другої світової війни освячена й муміфікована. «У нас хочуть украсти нашу Перемогу» — цей рефрен затягують хором. Але хто тепер вороги Росії, які збираються знищити це віртуальне святилище війни?