«...під прапорами оголошеної «демократизації», будівництва «правової держави»... у нашій країні розгнуздалися сили суспільної дестабілізації... Відбувається нечуване в усій історії людства масоване цькування... представників корінного населення[31] країни... Ми змушені дійти висновку, що пасинком теперішньої «революційної перебудови» є передусім російський народ... водночас росіянина всюди називають «великодержавним шовіністом», який загрожує іншим націям і народам. Задля цього брехливо, глузливо переписують історію Росії, тож захист Вітчизни, святу героїку російського патріотичного чуття трактують як «генетичну» агресивність, самодостатній мілітаризм... Вигадку про «російський фашизм» накидають і на те, щоб виправдати руйнування совєтської армії, анулювати результати Перемоги Совєтського Союзу у Великій Вітчизняній війні... навіяти росіянам комплекс провини, поглибити їхнє чуття національної приниженості, остаточно підточити їхнє національне самоусвідомлення... російське чуття патріотизму в усіх його виявах»[32].
Письменник Олександр Проханов, що був серед підписантів, невдовзі заснував газету «День», одне з найрадикальніших видань націоналістичної опозиції на початку 1990-х років. Тієї доби його полум’яні діатриби породжували в бодай трохи освіченої публіки вибухи нестримного реготу. Через чверть сторіччя ми змушені констатувати, що Проханов і його ультрареакційні поплічники-націоналісти взяли гору.
Ця обурена реакція націоналістів великою мірою була пов’язана з зародженням національних рухів майже в усіх совєтських республіках, починаючи з балтійських країн, України та Грузії. Розпад СССР, прискорений економічним крахом і невдалою спробою комуністичного путчу в Москві в серпні 1991 року, відбувся в грудні 1991 року. Російська Федерація опинилася сама, втративши населення і території, що з них деякі були в складі Російської імперії, а потім совєтської держави протягом сотень років.
Розділ VI
ГІРКИЙ ПІСЛЯСМАК СВОБОДИ
Для мільйонів людей розпад СССР став величезною трагедією. Якщо колишні совєтські республіки, за винятком Росії, здобули незалежність і стали свідком розквіту національних почуттів, російський народ, чия «історична доля» полягала в тому, що він правив за кістяк імперії, почувався приголомшеним і зрадженим.
До цього додалася катастрофічна економічна ситуація: руїну національної економіки супроводила запаморочлива інфляція. Росія почувалася розбитою і приниженою, поставленою навколішки.
В одному з дванадцятьох інтерв’ю, даних у 2015–2017 рр. американському режисерові Оліверові Стоуну, Володимир Путін отак розповів про розпад СССР:
«Мені часто дорікають, що я оплакую розпад Совєтського Союзу. Але, по-перше, і це найважливіше, факт, що 25 мільйонів росіян опинилися за одну ніч на чужій землі, — справді одна з найбільших катастроф XX сторіччя»[33].
Річ очевидна, XX сторіччя було свідком набагато тяжчих катастроф, ніж радше цивілізоване й мирне, незважаючи на деякі місцеві конфлікти, розлучення Росії з рештою республік СССР. Але для росіян, які часто займали синекури в армії, КГБ чи апараті Комуністичної партії, це розлучення справді стало катастрофою.
Правду кажучи, становище громадян Російської Федерації було таким, що не позаздриш. За кілька років вони зазнали кількох страхітливих ударів. Унаслідок політики розрядки і демілітаризації, яку ініціював Горбачов і провадив далі перший російський президент Борис Єльцин (1931–2007), військово-промисловий комплекс, серце совєтської промисловості, зазнав глибоких перетворень задля переорієнтації на виробництво товарів повсякденного попиту, які мали набагато меншу вартість. Отже, військовий завод у Тулі, що спеціалізувався з фюзеляжів ракет і набоїв, у результаті конверсії почав виробляти труби й газові плити, а військовий завод у Новгороді — відеомагнітофони. До речі, в мене досі є електричний самовар, виготовлений на військовому заводі. Мало-помалу величезну совєтську армію (2,9 млн осіб) істотно скоротили. Її контингенти, розміщені в Східній Європі, Монголії, на Кубі та в усіх республіках СССР, репатріювали. Десятки тисяч звільнених офіцерів опинилися практично на вулиці: держава не могла ані дати їм квартири, ані забезпечити їх належною пенсією. Але й ті, хто лишився в армії, мали не кращу долю: до середини 1990-х років жалюгідна офіцерська платня, яку, до речі, систематично платили з багатомісячними затримками, хоча офіцери самі оплачували своє харчування, була мізерною й завжди нижчою від середньої заробітної платні, дуже низької в Росії. Війська майже не отримували пального для військових навчань і польотів. За браком грошей для підтримки величезного парку бойових машин тисячі танків, літаків і панцерників для піхоти розмістили на занедбаних землях, без нагляду, а несумлінні офіцери навіть продавали їх у країни, де відбувалися конфлікти. Від тієї ситуації не страждали тільки стратегічні ракетні війська.