Мільйони росіян мають такі самі спогади про той похмурий період. Невдоволені тим, що раптом опинилися в злиднях, вони з гіркотою відчували, що впродовж трьох або чотирьох поколінь жили в брехні та служили їй, ба навіть породжували її. Тож чи слід дивуватися хвилі самогубств, яка настала після цього краху? «Я був солдат, я вбив багато людей. Я вбивав, бо вірив, що чиню так в ім’я майбутнього. Я ніколи не думав, що мені доведеться коли-небудь захищати минуле. Я прикриваю його своїм старим серцем». Цю записку, яку лишив один старий чоловік перед тим, як накласти на себе руки, 1993 року процитувала Світлана Алексієвич у своїй книжці «Зачаровані смертю»[35].
У глобальному вимірі єльцинське десятиріччя становило унікальний відступ у російській історії. Цей період, для якого стали характерні свобода преси та зборів, нарешті вільне та інтенсивне політичне життя, був позначений ще й буянням злочинності, тяжкою бідністю і нечесною приватизацією цілих галузей промисловості дуже обмеженою сукупністю людей, наближених до першого кола влади (саме так і постали олігархи). Саме тієї пори виникають провісники повороту, який здійснила Росія під проводом Володимира Путіна.
Перша ознака з’явилася під час тяжкої конституційної кризи, яка сталася у вересні-жовтні 1993 року. Ми знаємо, чим скінчився протест тодішнього парламенту, російського Верховного Совєта, проти свого розпуску та конституційної реформи, яку запроваджував Єльцин. Унаслідок атаки танків і артилерії на бунтівний парламент загинуло близько 150 осіб, кілька сотень зазнали поранень. Нова конституція, ухвалена через два місяці на референдумі, надала президентові широких повноважень: голова держави зосередив у своїх руках усю повноту виконавчої влади, а водночас мав широкі законодавчі повноваження. Але ж той Верховний Совєт, дарма що здебільшого складався з депутатів-комуністів, був обраний 1990 року в результаті всенародного голосування. Хоча мотиви Єльцина були похвальні (покласти край комуністичній системі), він фактично використав силу проти легітимно обраного органу замість вести переговори й шукати компромісу. Правду кажучи, навіть нову конституцію, ухвалену після вимушеного розпуску парламенту, насправді підтримала лише меншість виборців: зі 106 млн виборців лише 33 млн були прихильні до неї. 23 млн виборців проголосували проти, а 50 млн не ходили голосувати. Отже, перший крок до автократії ступили менше ніж через два роки після створення постсовєтської російської держави.
Про історію годі говорити в умовному способі, але цілком могло б бути, що компроміс із парламентом дав би змогу провести приватизацію більш розважливим і поміркованим способом. Національні багатства можна було б розподілити серед значної частини населення, перетворивши його завдяки цьому в середній клас — природну опору всякого демократичного режиму.
Другий широкий крок до недемократичного режиму ступили 1994 року, коли почалася інтервенція, спершу прихована, потім відверта, російських військ у Чечню, що кілька років тому односторонньо заявила про свою незалежність. Перша чеченська війна тривала два роки і забрала життя 14 000 російських військових і приблизно 100 000 чеченців (бійців і цивільного населення). Частина опозиції — її головною політичною силою була партія «Демократичний вибір Росії», якою керував Єгор Гайдар — вимагала припинення цієї колоніальної війни, проте Єльцин дотримувався поради тих, хто вважав за неможливе зректися «російської території», загарбаної в XIX ст. після війни, яка тривала десятиріччями (1817–1864). Значна частина ЗМІ стала на бік опозиції і гостро критикувала звірства, які коїли російські військові щодо цивільного чеченського населення, але й не намагалася применшити жорстокі дії прихильників незалежності. Чи могла російська влада «відпустити» Чечню, не спровокувавши ефект доміно в Російській Федерації? Ніхто ніколи не знатиме цього. Факт полягає в тому, що Єльцин провадив криваву війну проти російських громадян замість спробувати знайти компроміс, надавши Чечні високий ступінь автономії. Насправді перемир’я, зрештою укладене в серпні 1996 року, проте без визначення остаточного статусу Чечні, дало змогу Путіну взятися до нового завоювання, коли він прийшов до влади.
Третій широкий крок до недемократичного режиму ступили 1996 року з активною допомогою олігархів. За кілька місяців до президентських виборів Єльцин не мав підтримки серед населення. Рівень його популярності коливався на рівні 3–4%, і він не бажав виставляти свою кандидатуру. Але для тих, хто щойно придбав величезні підприємства завдяки приватизації, проведеної без конкуренції та за сміховинні гроші, було життєво важливим, щоб президент лишався на місці. Адже хтозна? Новий уряд міг би поставити під сумнів ці набуті нечесним шляхом статки.
35
Цю книжку опубліковано російською мовою 1993 року, через два роки — французькою. Зрештою найбільшу частину цієї книжки, присвяченої хвилі самогубств наприкінці 1980-х років, а надто на початку 1990-х років, авторка переробила, використавши її для своєї книжки «Кінець червоної людини».