Я вже згадувала Олександра Проханова (нар. 1938), великоруського письменника-націоналіста з полум’яним стилем, що підтримував невдалий путч проти Горбачова 1991 року. А 1993 року він, очевидна річ, підтримував Верховний Совєт під час його конфронтації з Єльциним. Після того, як влада закрила його газету «День», він заснував газету «Завтра», що існує аж до часу, коли я пишу ці рядки. Ця газета, що своєю підназвою визначає себе як «газета Російської держави», змогла об’єднати навколо своєї редакції політиків та постаті, належні до опозиції з імперськими поглядами. У єльцинські роки ця газета була вкрай критична до «режиму Єльцина», його політики та інституцій. Я не можу не процитувати один уступ зі статті Проханова, що «вбив» Єльцина наприкінці його президентства:
«Десять років тому Єльцин віддав велику Совєтську Батьківщину на розшматування ворогу, «вбудував» її в «світове співтовариство». Десять років Батьківщину катували в казармах НАТО, ґвалтували, здирали одяг, позбавляли останніх сил, морили голодом, саджали на голку, доводили до нестями, водили на розстріл. І тепер у роздертій сорочці, босоніж, у гематомах, виштовхали під дощ, на ганьблення світу. Єльцин — головний винуватець ганьби, забрав у Росії її могутність, території»[41].
Сергій Кургінян (нар. 1949) — теж колоритна постать. Він народився від батька-вірменина і матері-росіянки, режисер і політичний аналітик — автодидакт, був одним із найпалкіших прихильників збереження СССР і шкодує про його розпад. Наприкінці совєтської доби працював радником Політбюро і мав шукати вирішення міжетнічних конфліктів, які спалахували в різних «гарячих точках» Совєтського Союзу. Під час конфронтації Верховного Совєта з президентом був у парламенті на боці повстанців і марно намагався переконати їх зайняти менш радикальну позицію та шукати мирного виходу. Протягом другої половини 1990-х років слід Кургіняна майже зникає, проте його регулярно запрошують у ЗМІ, і він вочевидь чинить певний вплив на суспільство. Ось як він описував політичну ситуацію і свою роль в одному інтерв’ю 1997 року, названому «Останній співець імперії»:
«Для багатьох, надто, на жаль, багатьох політиків Росія — вбитий кінь. Вони шматують її. М’яса дедалі менше. Вони починають їсти один одного. Від країни лишився обгризений скелет. Тоді, й тільки тоді з’являються рятівники, що приходять на уламки, ладні пити морквяний чай і вовтузитися зі скелетом. Оживляти його. Тобто рятувати. Прийде така біда — я буду серед тих людей»[42].
Для цих трьох людей, як і для «православного комуніста» Зюганова, все обертається навколо ностальгії за Совєтським Союзом: жалів за більшою соціальною справедливістю і певною стабільністю перед лицем струсів та незмірної нерівності посткомуністичної Росії, ностальгії за великою військовою могутністю, втраченими територіями і людським потенціалом (25 млн росіян), що лишився за кордоном.
Водночас усі троє засуджують і перемир’я з чеченськими сепаратистами, укладене «режимом Єльцина» 1996 року. 2004 року Дугін нагадав про крайню важливість Чечні для цілісності російської території:
«Чечня є центром сучасної російської державності... Щоб усвідомити це значення Чечні, треба окинути зором загальний геополітичний контекст, у якому перебуває сучасна Росія.
Програвши «холодну війну», ми стали без бою здавати всі наші позиції на користь протилежного — атлантичного — полюса, що негайно займав звільнені території. Перший цикл — розпуск Варшавського договору. Другий — розпад СССР. Наступний етап, що стояв на порядку денному загального сценарію «ліквідації імперії», полягав у розчленуванні Росії.
Чеченський сепаратизм був першим вогнищем третього етапу «ліквідації»[43].