«Тепер я вирішив назвати людину, яка, на мою думку, здатна консолідувати суспільство. Спираючись на найширші політичні сили, забезпечити дальше проведення реформ у Росії. Вона зможе згуртувати навколо себе тих, кому в новому, XXI сторіччі судилося оновити велику Росію. Це секретар Ради безпеки, директор ФСБ Росії — Володимир Володимирович Путін... Я впевнений у ньому. Але хочу, щоб у ньому були впевнені й ті, хто в червні 2000 року прийде на виборчі дільниці і зробить свій (добрий) вибір»[45].
Володимир Путін прийняв цю пропозицію того самого дня. Він, звичайно, став кандидатом на президентських виборах 2000 року.
Те, що сталося далі, заслуговує на особливу увагу.
У вересні 1999 року почалася Друга чеченська війна, підтримана громадською думкою, нагрітою до білого жару недавніми вибухами. 24 вересня Путін виправдав бомбардування напередодні російською авіацією міста Грозного, його аеропорту і нафтопереробного заводу словами, які стали знаменитими: «Мы будем преследовать террористов везде... Значит, вы уж меня извините, в туалете поймаем, мы и в сортире их замочим». Тон був заданий.
Саме в цьому контексті Путін і наближені до нього підготувалися до законодавчих виборів, призначених на грудень 1999 року, до президентських виборів, і створили ex nihilo, з нічого, нову партію, спершу названу «Ведмідь», потім — «Єдність» і, нарешті, «Єдина Росія». Її кредо? Консерватизм і підтримка дій Путіна.
У результаті законодавчих виборів «ведмежата» і комуністи отримали майже однакове число місць і уклали своєрідну угоду про коабітацію, яка дала їм змогу поділити головні посади в комітетах Думи. Але цей союз проіснував недовго. 4 лютого 2000 року колишній прем’єр-міністр Євгеній Примаков (1929–2015), досвідчений політикан, що вважав себе за конкурента Путіна, після страхітливого паплюження в ЗМІ відмовився від президентської кампанії. Його парламентська фракція «ОВР» («Отечество — Вся Россия») одразу приєдналася до «Єдності», утворивши в Думі найчисленніший блок. Уперше в постсовєтській історії російський президент після свого обрання наприкінці березня 2000 року контролював парламент, де комуністи опинилися в меншості. Ця Дума швидко стала простою реєстраційною палатою всіх ініціатив Кремля.
За три-чотири роки простір публічної свободи значно звузився. Крім придушення прихильників незалежності Чечні коштом майже тотального руйнування країни і значних людських утрат (ще 2000 російських військових, 15 000 чеченських бійців, 25 000 цивільних), Володимир Путін зміг поставити під свою опіку головні телевізійні канали і позбутися впертих олігархів, скажімо, Бориса Березовського (1946–2013), змушеного втекти з Росії, і Михайла Ходорковського (нар. 1963). Ходорковський, найбагатший росіянин на початку 2000-х років, побачив, як його підприємства конфіскували, а його самого засудили до тривалого ув’язнення за «шахрайство» і «несплату податків». Ці дії з метою зміцнити особисту владу Путіна збіглися зі зростанням цін на вуглеводні: якщо в лютому 1999 року ціна за барель нафти впала до 10,2 доларів, за рік вона піднялася до 27,63 доларів, і це був тільки початок запаморочливого злету. Адже вуглеводні (нафта і газ) становили 50% федеральних бюджетних надходжень і 70% вартості російського експорту. Після кількох дуже важких років російський народ побачив, що рівень його життя підвищується, і це дуже посприяло популярності нового керівника.
Цей ідеологічний поворот відбувався паралельно з розбудовою владної вертикалі, яка зміцнила владу Путіна в армії, центральному апараті та регіонах: жодне важливе призначення не робили без згоди президента, що мав повноваження звільняти майже кожного високого функціонера на цивільній службі та байдуже якого військового.
У грудні 1999 року, під час візиту до давніх колег на Луб’янці (осідку ФСБ) із нагоди святкування Дня чекіста, Путін вимовив дуже значущі слова: «Я хочу зробити одну заяву: група співробітників ФСБ, послана у відрядження для праці під прикриттям в уряд... свої завдання виконує». Він, звичайно, говорив про... себе. Дивний жарт, що виявився серйознішим, ніж передбачали: за кілька років число військових, здебільшого з таємних служб, представлених в урядових елітах, зросло в сім разів, а на найвищих рівнях державного врядування навіть у дванадцять разів. Починаючи з 2000 року, їхня присутність в економіці та політиці стала масовою. На думку соціолога Ольги Криштановської, фахівця з російських еліт, вплив військових у «когорті» Путіна просто разючий: якщо взяти 1000 найважливіших посад у лоні еліти (зокрема й ректорів найпрестижніших університетів та головних редакторів провідних ЗМІ), частка їх досягла близько 80%. Дослідниця пише:
45
Телеобращение президента РФ Бориса Ельцина к гражданам России 9 августа 1999 года. — Коммерсантъ.