«Надто важливо спостерегти, як військові інтегруються в державні органи... У більшості випадків їх безпосередньо призначає Кремль. Ці заступники міністрів та інші (високі функціонери) стають завдяки цьому офіцерами активного резерву. Такий статус і досі існує в органах державної безпеки. Це означає, що не припиняючи служби у військовій структурі, отримуючи там зарплату, офіцери йдуть на роботу в інший орган. На відміну від решти співробітників цього органу, вони мають додаткові завдання: пишуть щомісячні рапорти для «рідної їм структури». Крім того, зберігають матеріальні привілеї офіцерів і мають посвідчення, яке гарантує їм особистий імунітет... Це престижний статус, яким пишаються... Це «комісари»... довірені особи президента, які мають завдання стати «оком державця» і зміцнити отак контроль Кремля»[46].
Я б додала, що дослідження урядових еліт, що їх провадила Криштановська, швидко стали, як нарікала вона одного разу переді мною, практично неможливими. Уже років десять, якщо не більше, публічні біографії представників урядових еліт, які послідовно відмовляються від інтерв’ю, стали фрагментарними і рясніють пропусками.
Візит Путіна до чекістів у грудні 1999 року не був окремим актом. Новий керівник держави заходився з різноманітних нагод «повертати гордість» не тільки різним державним службам безпеки, а й поліції та військовим. У грудні 1999 року перед керівниками парламентських груп щойно обраного парламенту він проголосив тост на честь... Йосифа Сталіна. Відмовився пити тільки Григорій Явлінський, тоді керівник демократичної і ліберальної партії «Яблуко»; Путін знову виголосив такий тост 23 лютого 2003 року в Кремлі з нагоди Дня захисників Вітчизни (давніше — Дня Совєтської армії).
Повернення совєтського гімну, яке схвалив Путін через кілька місяців після свого обрання президентом, теж становило елемент прагнення повернути росіянам гордість. Історія цього гімну повчальна. Від миті утворення СССР 1922 року до 1943 року національним гімном був «Інтернаціонал». Але під час Великої Вітчизняної війни совєтська ідеологія перейшла від інтернаціоналізму до націоналізму, тож вирішили створити справді патріотичний гімн. Конкурс, організований із цієї нагоди, виграв твір (попервах гімн більшовицької партії, 1938 р.) композитора Олександра Александрова.
Сталін обожнював цей гімн, що вихваляв Маркса, Енґельса, Леніна, а також і його. В апогеї великих чисток він полюбляв слухати ці рядки:
Проте війна вимагала інших слів. Сталін вибрав слова Сергія Михалкова і Ель-Регістана (псевдонім Габріеля Урекляна), які корегував особисто, зберігши мелодію Александрова. Тут уже не йшлося про партію: оспівували «Велику Русь», СССР і Батьківщину. І, звичайно, Сталіна:
Цей гімн співали з 1944-го до 1956 року. Після осуду з боку Хрущова культу особи Сталіна грали тільки музику аж до 1977-го, коли той самий Сергій Михалков зі схвалення Центрального Комітету Компартії змінив слова. Новий варіант мав дві важливі модифікації: вже не було згадки про Сталіна, але знову згадали про комунізм:
Після розпаду СССР Росія мала потребу в новому гімні. Єльцин поширював, видавши указ, «Патріотичну пісню» Михайла Глинки (1804–1857) без слів, фрагмент із його опери «Життя за царя» (1836 р.). Ця врочиста музика була гімном Російської Федерації протягом десятьох років. Проте жоден поет не спромігся написати до нього текст. Слід, мабуть, думати, що ніхто не знав, якою була насправді природа нової Росії і що треба уславлювати...
Натомість Путін не вагався жодної миті: слід повернутися до початкового совєтського гімну, знову переробивши його. 30 грудня 2000 року він підписав указ: музика лишилася від гімну 1938 року, але слова, вже втретє, переписав вічний Сергій Михалков: