Зрозуміло, ця реабілітація совєтського періоду — що постає вже не як трагічне і хворобливе відхилення, а як загалом позитивна доба в ході тисячолітньої історії Росії — задовольняла значну частину населення, якій важко було змиритися, що чотири покоління совєтських громадян могли жити «в брехні», як казав Солженіцин. Кому не забракло б духу погодитися з такими гіркими рядками видатного совєтського режисера Ельдара Рязанова: «Жити б мені в такій країні, щоб пишатися нею. Проте мені довелося народитись у великому лайні»? Не забуваймо: якщо це населення має в своєму складі родини мільйонів жертв ГУЛАГу (страчених і ув’язнених), то має ще й дуже численних співробітників таємної поліції і тюремного апарату, а також мільйони викажчиків.
Головний герой уже згаданого роману «Той, хто знає» Олександри Мариніної — Наталя Воронова, режисер документальних фільмів для телебачення. Навчаючись за совєтської доби в Кінематографічному інституті, вона повідомляла одному зі своїх викладачів, агентові КГБ, про те, що відбувалося в студентському середовищі. Внаслідок одного з її доносів з інституту вигнали талановитого студента Южакова. Згідно з описом Мариніної Воронова — ідеалістка, яка щиро вірить, що її інформація допомагає вихователям і владі не дати студентам потрапити під «згубний західний вплив».
На початку постсовєтського періоду, дізнавшись, що одну литовську керівничку звинуватили у співпраці з КГБ, Наталя відчула, як її роздирають сумніви: а що, як хтось дізнається, що й вона була викажчиком? Щоб з’ясувати ситуацію, вона зрештою знайшла свого колишнього наставника з КГБ і запитала його, чи загрожує їй небезпека, що її викриють. Але вродливий імпозантний чоловік відповів їй майже з розчуленою усмішкою: «Ми ніколи не зраджуємо наших інформаторів». Потім заспокоїв її докори сумління з приводу студента, якому, як здається їй, вона зламала кар’єру:
«Наташенько, викиньте ці дурниці з голови! Южакова тільки відрахували з інституту, його не запроторили за ґрати: його батько-мати мали зв’язки нагорі й змогли допомогти йому. Коли він був студентом першого курсу, ми дізналися, що він читає заборонену літературу, але ж його не ув’язнили, лише трохи налякали. Згодом він виявився втягненим у незаконні валютні операції, тут йому вже загрожувала в’язниця. Батькові-матері знову пощастило врятувати йому шкуру, але його були змушені відрахувати з інституту... Ви не маєте нічого спільного з цим, ви просто поінформували мене про дії Южакова напередодні його арешту...
Ви ні в чому не винні».
Який happy end! І який підсолоджений образ совєтського суспільства: молодого дисидента представили як звичайного спекулянта на чорному ринку, щоб не породити жодної симпатії, на відміну від шановного професора, співробітника КГБ, і чесної Наташі.
Ситуація, яку описала Мариніна, нагадує мені мою особисту історію. У 15 років мені заборонили відвідувати уроки моєї класної керівнички за «несовєтський погляд» (sic!) на уроках, коли вона розповідала нам про «складну міжнародну ситуацію» та «імперіалістичні підступи». В нападі люті вчителька гаркнула, що вже не хоче бачити мене в класі. Це діялося в школі, єдиній у Москві, де частину предметів викладали французькою мовою. Якби мій батько не знав директора школи (друга одного з його друзів), я була б змушена покинути її і не мала б змоги вивчати далі французьку мову. Директор запропонував, щоб я ходила до іншого класу, і то був гарний ризикований жест, бо моя класна керівничка була ще й секретарем шкільної парторганізації. Я десятки років не знала, що спричинило таку нестямну лють тієї дами.
Ключ до цієї загадки з’явився лише через півсторіччя. Кілька років тому я опублікувала частину своїх спогадів у російському журналі «Континент», де розповіла про цей епізод. Після тієї публікації я отримала довгий електронний лист від колишнього учня мого класу, що в 14–15 років був моїм найкращим другом. Він написав, що його приголомшила моя розповідь, і признався, що був регулярним інформатором моєї класної керівнички. Він повідомляв їй про наші розмови й показував вірші, які я давала йому. Адже завдяки моєму першому залицяльникові я мала доступ до творчості кількох поетів, офіційно не заборонених, проте їх не видавали: Мандельштама, Цветаєвої і навіть Миколи Гумільова, розстріляного більшовиками 1921 року. Я переписувала їхні вірші в зошити й давала читати тому хлопцеві. На перервах ми розмовляли про них. Та вчителька знала, що я читаю твори на межі забороненого, — принаймні такі, що їх не годиться читати правильній совєтській школярці.