Саме в дусі цього давнього анекдоту трактують тепер постать Сталіна численні офіційні особи. Ось що 2014 року сказав Віталій Третьяков[58], регулярно запрошуваний учасник великого російського політичного ток-шоу «Вечір із Володимиром Соловйовим»:
«Наприкінці 1930-х років Сталін був політичним діячем на вершині своєї сили. Він дуже добре знав державний апарат і російську історію. Чи міг він довіряти країнам, які були ворогами під час Першої світової війни і здійснили інтервенцію в Совєтську Росію під час громадянської війни? Він чудово знав, що балти добре приймуть Гітлера, тож треба було окупувати ці країни байдуже під яким приводом... Треба заявити на повен голос, що генералісимус Йозеф Сталін відіграв незмірну роль у нашій перемозі».
Щоб зрозуміти таку неймовірну популярність, треба замислитись над офіційним трактуванням Другої світової війни, зокрема періоду, який росіяни називають Великою Вітчизняною війною. Для них вона почалася 22 червня 1941 року, коли німецькі війська пішли в наступ проти СССР. Через сімдесят вісім років після цієї трагічної події Велика Вітчизняна війна стала головним і основоположним елементом нової ідентичності російського народу.
На мою думку, в попередніх розділах я довела, що росіяни протягом сотень років жили в певності своєї месіанської долі: несли в собі божественну істину (Москву уподібнювали до «Третього Риму», «Святої Русі»), поєднану з імперською істиною, згодом із комуністичною істиною (Совєтська Росія як авангард людства), уподібненою до імперського націоналізму. Саме імперський націоналізм мало-помалу взяв гору, надто після Великої Вітчизняної війни, коли результати Перемоги дали змогу перетворити ізольований на міжнародній сцені СССР у світову наддержаву. З цієї причини згадана війна за Брежнєва стала об’єктом культу, тоді як її відносно мало вшановували за Сталіна, — можливо, саме тому, що її історія приховувала багато темних сторінок. Після розпаду СССР російський народ почувався сиротою, якого зрадили інтелектуали, що розповідали про не дуже славні епізоди національної історії, які народ волів би забути або ніколи не знати. Велика Вітчизняна війна, ця боротьба з абсолютним злом, була ідеальною темою, щоб повернути народові «втрачену честь». Перемогти те зло могло тільки абсолютне добро, вічне світло. Тобто російський народ під проводом Сталіна. З появою Путіна ця ідентичність народу-переможця набула безперечно месіанських акцентів. Ідеться не тільки про минуле, а й про іманентну рису російського народу.
Щоб не ослабити цю ідеологічну зброю, сервільні історики заперечують або виправдовують «тактичними міркуваннями» не дуже славні сторінки російської участі в Другій світовій війні. Передусім період 1939–1941 рр., коли СССР Сталіна і нацистська Німеччина об’єдналися задля розчленування Східної Європи. Сліди цієї співпраці ретельно затерли, проте деякі збереглися. Скажімо, незабутня карикатура Кукриніксів, тріо російських художників, намальована 1940 року: совєтський пілот у польоті тисне руку нацистському пілоту, тим часом як совєтські та німецькі бомби рясно спадають на Лондон. Підпис проголошує: «Народи-брати призначили собі зустріч над ворожим містом. Кожен потиск рук — це тріск Британської імперії».
1948 року на Заході знайшли мікрофільми таємних протоколів до пакту про ненапад між Німеччиною і СССР. Але за браком оригіналів, знищених бомбами в Німеччині, совєтська влада категорично заперечила їхнє існування. Оригінали, які зберігалися в Росії, оприлюднили тільки за Єльцина, 1993 року, і вони справили ефект вибуху бомби. Адже, якщо було відносно легко пояснити причини того договору (виграти час, щоб краще підготуватися до можливої великої війни, або сподіватися, що Гітлер нападе на західні демократії, які в СССР вважали за ворожі режими), було дуже важко виправдати протоколи, що визначали поділ значної частини Східної Європи. Хоча фотографії оригіналів були опубліковані в одному збірнику російського Міністерства закордонних справ, завжди існує досить могутня течія есеїстів та істориків, які заперечують автентичність текстів. Є багато тих, хто заперечує, зокрема, автентичність підписів Молотова та Ріббентропа і шукає непослідовності в тексті. Ось що пише історик Арсен Мартиросян, колишній високий співробітник совєтської військової розвідки:
58
Дуже впливовий журналіст, тепер декан Вищої школи телебачення при Московському державному університеті.