«Коли війна скінчилася, Захід відчув гостру потребу продукувати фальшивки, щоб знеславити СССР і представити його як винуватця війни... Адже договір про ненапад підточив проект Заходу, який наприкінці 1930-х років цинічно прагнув спровокувати напад нацистської Німеччини на Совєтський Союз. Захід тоді мав би змогу вдертися на німецьких «плечах» у Східну Європу й досягти своїх геополітичних цілей, іншими словами, утвердити своє панування!»[59]
Ці звинувачення проти Великобританії і Франції цілковито дотримуються совєтської логіки. Після поділу Польщі СССР і Німеччина 28 вересня 1939 року справді підписали новий договір про кордони. Совєтські газети друкували тоді, що Великобританія і Франція не мають права називати СССР агресором, бо ж оголосили війну Німеччині, яка прагнула тільки миру.
29 грудня 1939 року газета «Правда» опублікувала послання, які Сталін адресував Гітлеру і Ріббентропу, подякувавши за привітання з 60-річчям. Якщо послання до Гітлера досить формальне, послання до Ріббентропа тепліше:
«Міністру закордонних справ Німеччини панові Йоахиму фон Ріббентропу. Дякую Вам, пане Міністре, за Ваші побажання. Скріплена кров’ю[60] дружба народів Німеччини і СССР має всі підстави бути тривалою і міцною. Йосиф Сталін».
Як, зрештою, пояснити, що цей короткий період дружби між нацистською Німеччиною і СССР, а також поділ Східної Європи на підставі таємних протоколів (єдиного пояснення спільного розчленування Польщі і «добровільної» совєтської анексії трьох балтійських країн, Західної Білорусі і Західної України — польських територій, румунських Бессарабії та Північної Буковини і частини Фінляндії), провокує такі ревні заперечення? Відповідь видається очевидною: визнання цих фактів руйнує міф про абсолютну «святість» Великої Вітчизняної війни. Видатний російський історик Арсеній Рогінський, один із засновників «Меморіалу», розповідав мені одного дня про психологічний бар’єр, який перешкоджає звичайному громадянинові визнати реальність. «Ми воювали з нацистами, ми не могли бути їхніми друзями!» — такою є миттєва реакція населення, підтримана мовчанням або спростуваннями офіційних осіб.
Як пов’язаний із цим Володимир Путін? Якщо йдеться про пакт, він поводився щонайменше непослідовно, 1 вересня 2009 року в Ґданську, під час церемонії, присвяченої початку Другої світової війни, він заявив:
«Ішлося про змову з метою врегулювати проблеми на плечах інших... Усі угоди з метою умиротворити нацистів були неприйнятні з морального погляду і були нерозумні, шкідливі й небезпечні з політичного погляду. Саме сукупність цих дій призвела до трагедії, до початку Другої світової війни. Треба визнати її помилки. Наша країна визнала. Державна дума, наш парламент, засудила пакт Молотова-Ріббентропа[61]. Ми можемо законно сподіватися, що й інші країни, які накладали з нацизмом, учинять так само».
Чи був Путін щирим, говорячи перед поляками про помилки совєтського керівництва? А чи йшлося тільки про хитрощі, як мали приспати чутливу до того питання публіку? Хай там як, через шість років, 2015-го, Путін солідаризувався зі своїм міністром культури Мединським, на чию думку, цей пакт становив великий успіх сталінської дипломатії, і зовсім по-іншому промовляв перед Ангелою Меркель:
«Коли СССР зрозумів, що його лишають один на один із гітлерівською Німеччиною, він ужив заходів, щоб не допустити прямого зіткнення. Був підписаний цей пакт. У цьому сенсі я поділяю думку нашого міністра культури, що сенс для гарантування безпеки Совєтського Союзу в цьому пакті був»[62].
Якщо вірити історику Микиті Петрову, ця зміна тону відображує еволюцію офіційної російської позиції не тільки щодо історії, а й теперішності; це тріумф Realpolitik: