«Нам президент (Путін) особисто повідомляє: «Ми нікому не дозволимо накинути нам чуття провини»... Це означає, що наша країна завжди мала абсолютну слушність — і підписуючи таємні протоколи з Гітлером, і нападаючи на Фінляндію, і коячи ще багато-багато такого, що в міжнародному праві кваліфікують як злочин»[63].
Ще один злочин заплямовує «позитивну історію» Другої світової війни: Катинський злочин, який широка громадськість на Заході знає завдяки чудовому фільму з такою назвою Анджея Вайди (1926–2016). Зізнаюся, що, призвичаєна до жахіть сталінських злочинів, я маю повні очі сліз, коли думаю про Катинь.
Совєтські війська, окупувавши частину Польщі, взяли в полон 250 000 польських військових. Значну частину цих людей, простих солдатів, або відпустили, або передали німцям (43 000 осіб). Близько 15 000 офіцерів (серед них багатьох студентів-резервістів) і колишніх поліцаїв запроторили в табори. Табори, які «приймали», крім того, тисячі представників цивільної польської еліти: лікарів, адвокатів, викладачів і т. ін.
5 березня 1940 року Політбюро на чолі зі Сталіним погодилося з проханням Лаврентія Бери (1899–1953), начальника НКВД, що бажав застосувати смертну кару до «25 700 польських в’язнів, колишніх офіцерів, службовців, поліцаїв, членів різних контрреволюційних організацій, шпигунів і саботажників» без суду і обвинувальних актів.
Число розстріляних було трохи меншим. 21 982 жертви повезли у ваговозах до шістьох місць страти. Найвідоміше містилося в Катинському лісі під Смоленськом. Британський історик Ентоні Бівор[64] уточнює, що НКВД записало адреси родин жертв, дозволявши їм спершу писати додому. Ці родини схопили й депортували в Казахстан, загалом 60 667 осіб, з яких 80% були жінки та діти.
Але й без Катині репресії проти поляків були надто жорстокі. Під час великих чисток поляки — або люди, чиє прізвище мало польське звучання — ставали об’єктом особливих зусиль. За словами Ніколя Верта[65], зі 140 000 арештованих осіб 111 000 стратили, решту заслали в ГУЛАГ. Під час окупації Східної Польщі 150 000 чоловіків силоміць забрали до Червоної армії, а 100 000 — у будівельні батальйони, які споруджували укріплення. Польський Інститут національної пам’яті підбиває вкрай тяжкий загальний підсумок: 320 000 поляків, депортованих у Сибір, і 150 000 померлих (або страчених) унаслідок совєтської окупації.
Останки жертв, убитих у Катині, знайшла 1941 року німецька армія під час наступу на західну частину СССР; нацисти широко висвітлили це відкриття як доказ більшовицького варварства. СССР заперечував свою відповідальність і звинувачував нацистську Німеччину. Знову-таки довелося чекати перебудови, щоб Михайло Горбачов і Борис Єльцин опублікували частину таємних документів, які доводять совєтську провину. Проте нині це вбивство мало присутнє в офіційному історичному наративі. Ще тривожніше те, що Володимир Путін і Дмитро Медведєв не раз висловлювали свою «власну думку», стверджуючи, мовляв, ці страти свідчили про особисту помсту Сталіна, розлюченого через свою поразку в Совєтсько-польскій війні 1920 року. Чимало російських есеїстів та істориків, скажімо, Юрій Жуков і Олег Назаров, ідуть набагато далі: вважають, що головні документи, пов’язані з Катинським злочином, і зокрема рапорт Берії, сфальшовані, щоб викривити роль Сталіна в совєтській історії та історії XX ст. Зокрема існує сайт «Правда о Катыни», який заперечує совєтський злочин і звинувачує в ньому нацистів. У соціальних мережах ці заперечення досить поширені. Ось що писав 2012 року молодий популярний блогер Максим Акімов:
«Я і мільйони інших громадян Росії не визнаємо і ніколи не визнаємо брехливих звинувачень на адресу нашої країни, яка не тільки врятувала світ від світової катастрофи, а й подарувала тій самій Польщі велику незалежну державу... Я не збираюся визнавати, або бодай мовчати про «катинську брехню» ще й з тієї причини, що накидання цієї абсурдної провини СССР має мету кинути тінь на всю концепцію правоти нашого народу і його моральної переваги над тими, хто напав на нас, і над їхніми спадкоємцями, які тепер намагаються прирівняти свій, засуджений міжнародним трибуналом, нацистський рейх до Совєтської держави, що перемогла в головній війні в історії»[66].
Це формулювання підтверджує слова Арсенія Рогінського: є дуже багато людей, які відмовляються вірити в очевидні факти лише тому, що вони суперечать їхньому баченню справедливої по суті Росії.
Заперечення і викривлення правди стосуються й інших болючих тем історії Великої Вітчизняної війни. Згадаймо, наприклад, про існування армії Власова та інших російських добровольців, які воювали чи то в складі вермахту, чи то в російських дивізіях СС. Олександр Солженіцин писав в «Архіпелазі ГУЛАГ»:
65
Nicolas Werth. L’Ivrogne et la Marchande de fleurs. Autopsie d’un meurtre de masse 1937–1938. — Tallandier, 2009.