Я не зупинятимуся тут на дискусії, яка шаленіє тепер між росіянами і українцями з приводу начебто державної неперервності між державою Київська Русь, сплюндрованою монголами, і маловідомою місцевістю, названою Москва і згаданою вперше 1147 року як володіння суздальського князя Юрія Долгорукого, хоча значення вона набула, лише починаючи з другої половини XIII ст. На думку російських істориків, Київ — «мать городов русских», релігійна і духовна основа російського народу. Вони вважають, що український народ, галузь спільного російського стовбура, набагато пізніший, ніж Київська Русь, а українська мова сформувалася дуже пізно. Натомість українські історики вважають Київську Русь за свою державу й відкидають спорідненість із Москвою. Ідеться про основоположний пункт незгоди, який додається до вже дуже сильного тертя між Росією і Україною теперішньої пори. Ми ще повернемося до нього.
Спробуймо на мить простежити розвиток уявлення про «Святу Русь», побачити його історичний шлях. Уперше ми натрапляємо на нього в середині XVI ст. у Максима Грека, ученого ченця, що служив Піко делла Мірандола й відчув вплив Савонароли, перше ніж поїхав у Росію перекладати там Святе Письмо. Він дуже швидко опинився в неласці, і його на довгі роки запроторили до монастирської в’язниці. Саме там він написав листа, згадавши в ньому «найсвятішу Русь». Проте можна припускати, що це уявлення має давніше походження. Адже у формі похідного прикметника термін «святоруський» трапляється багато разів у давніх епічних і духовних піснях, які оспівують подвиги героїчних захисників Русі. Ті богатирі захищають не просто рідну, а святу і священну «руську» землю, а також християнську віру. Саме в тій народній літературі сформувалось уявлення про «Святу Русь» як про Новий Єрусалим, а про російський народ — як про новий обраний народ.
Мало-помалу народне уявлення про «Святу Русь» поєдналося з уявленням про «Третій Рим», який утілює Росія. Ця ідея народилася 1453 року, в рік падіння Константинополя, але надто добре вона сформульована в посланнях, які шановний чернець Філофей зі псковського Спасо-Єлеазарова монастиря посилав великому князеві Московському Василю III (1479–1533). 1523 року він писав:
«Нехай знає твоя держава, благочестивий царю, що всі православні царства християнської віри зійшлися в єдиному твоєму царстві: один ти в усій піднебесній християнам цар благочестивий... Два Рими[2] впали, третій стоїть, а четвертого не буде».
Ці слова Філофея містять ідею, дуже важливу для майбутнього Росії: він проголошує царя охоронцем православної віри. Саме тому цар повинен мати абсолютну владу. Бо, якщо «Третій Рим», останнє православне царство, впаде, «істинна віра» лишиться без захисту, і це буде кінець світу.
Факт, що Філофей цими словами закликає «благочестивого» Василя III до відповідальності, пояснити легко. Протягом довгого життя Філофея роль Москви (її князі ще не прийняли царського титулу) швидко виросла. Остаточно звільнившись від монгольського ярма за князювання Івана III і його наступника Василя III, Москва започаткувала збирання російських земель, здебільшого воєнним способом: Новгородська республіка впала 1478 року після низки війн із Москвою, Твер завоювали 1488 року, Псковська республіка визнала верховенство Москви 1510 року, Рязань анексували 1521 року.
Унаслідок тих завоювань Московія стала великим царством. Її перетворення в імперію виправдовуватимуть не тільки необхідністю подолати прикордонних ворогів, а й найвищим обов’язком поширювати світло істинної віри — православ’я. Цей перехід відбувся за царювання Івана Грозного (1530–1584).
Протягом сотень років ця постать, наділена винятковою жорстокістю, не давала спокою художній уяві. Якщо йдеться про мене, це портрет видатного російського художника XIX ст. Іллі Рєпіна, що закарбувався в моїй пам’яті, як, до речі, і в пам’яті багатьох поколінь росіян. Сидячи на червоно-жовтогарячому килимі в розкішно прикрашеній палаті, літній чоловік з наїжаченим волоссям і виряченими очима, з безумним виразом заплямованого кров’ю обличчя тримає на руках юного сина, свого спадкоємця, якого він у нападі люті щойно вбив ударом скіпетра. Іван Грозний відомий своїми несказанними злочинами проти бояр, священиків та ієрархів православної церкви, а водночас і проти невинних звичайних людей; він, крім того, завоював Казанське і Астраханське ханства, анексував Західний Сибір, узяв під свій контроль басейн середнього і нижнього Дону, Башкирію і частину земель Ногайської орди. За його царювання територія російської держави подвоїлася, збільшившись від 2,8 млн км2 до 5,4 млн км2. Це причина, чому й інші художники обрали зображувати Івана Грозного як царя суворого, але величного. Я думаю зокрема про пишний урочистий портрет пензля Віктора Васнецова (1848–1926), майстра історичного й фольклорного живопису. Співіснування цих двох картин, відомих кожній бодай трохи освіченій російській дитині, розкриває складність російської історії.