«Це досить незвичайний феномен у світовій історії: кілька сотень тисяч молодих людей у віці від двадцятьох до тридцятьох років узялися за зброю, щоб воювати проти своєї Батьківщини на боці її найлютішого ворога. Тут слід, напевне, подумати: хто тяжчий злочинець — ця молодь чи наша стара Батьківщина? Це не можна пояснити біологічною зрадою, вона повинна мати соціальні причини».
У середині 1990-х років про цей феномен ще писали. Роман Георгія Владимова «Генерал і його армія» (1994 р.), де йдеться про перехрещені долі генерала Власова і німецького генерала Ґудеріана, отримав 1995 року премію «Російський Букер», а 2000 року — Сахаровську премію «За громадянську сміливість письменника». Тоді численні критики вважали його твір за «найважливіший роман десятиріч», оцінювали його як один із найкращих творів про війну. Незважаючи на породжену полеміку, цей роман і далі вважають за видатний текст, дарма що в наші дні про нього мало говорять.
Натомість у грудні 2018 року спалахнув скандал навколо слів не згодного з режимом письменника Дмитра Бикова, вимовлених під час однієї публічної зустрічі в Санкт-Петербурзі. Не виправдовуючи нацизм і колабораціонізм, Биков стверджував, що цей колабораціонізм був виявом громадянської війни, тобто опором населення СССР комунізму і совєтському режиму під час і після німецького нападу[67].
Биков, на жаль, лише нагадав про відомі факти: масовий колабораціонізм із нацистами, бо вони воювали проти більшовизму, і боротьбу проти совєтської окупації в західних районах СССР після війни. Додаймо, що протягом Великої Вітчизняної війни нарахували 1,7 млн дезертирів і 2,5 млн осіб, які уникнули військового призову — завдяки, наприклад, фальшивим медичним довідкам. Як доводять рідкісні свідчення, часто йшлося про відмову воювати і вмирати за більшовицьку Батьківщину.
А втім, більшість совєтських громадян мужньо воювали з німецькими окупантами. Проте видатний письменник Василь Гроссман, автор роману «Життя і доля», бачив точно: в більшості випадків люди воювали проти тих, хто напав на рідну землю, їхню Батьківщину, а не задля захисту більшовизму. Та війна стала національно-визвольною війною: солдати в Сталінграді та на інших фронтах сподівалися, що Перемога забезпечить після війни більшу свободу. Цю мрію Сталін швидко розбив новою хвилею репресій...
Що далі відступають від війни, то більш священними стають її історія і пам’ять про неї. В січні 2014 року, незадовго до вшанування 70-ї річниці кінця блокади Ленінграда вермахтом, єдиний незалежний телеканал «Дождь» запропонував глядачам та відвідувачам свого сайту таке запитання: «Чи треба було віддати Ленінград німцям, щоб урятувати сотні тисяч людських життів?» Нагадаймо, що ця блокада, яка тривала майже дев’ятсот днів, була страхітливим випробуванням: близько мільйона осіб, можливо, навіть більше, померли там від голоду, хвороб і холоду, якщо не загинули під час бомбардувань або нелюдських атак. 54% глядачів того каналу, що складаються з освічених містян, дали відповідь «так». Це «блюзнірське опитування» спровокувало лють ЗМІ і соціальних мереж. Місцева прокуратура з ініціативи Санкт-Петербурзької думи навіть почала розслідування проти каналу «Дождь» за «образу» захисникам міста. Телеканал дуже швидко був змушений вибачитися перед громадянами і визнати, що те опитування було помилкою.
Інший скандал спровокувала сатирична комедія російського режисера і продюсера Олексія Красовського, знята 2018 року: «Свято». Дія відбувається 1941 року протягом новорічної ночі в обложеному Ленінграді, інтрига спирається на конфронтацію між забезпеченою родиною і двома голодними людьми. Коли фільм перебував ще на стадії монтажу, активісти й політики — які все ж не бачили його — вимагали від Міністерства культури заборонити прокат фільму, бо в ньому зиркали іронічним поглядом на священну тему. Поставши перед цим галасом обурення, Красовський відмовився від ідеї випуску фільму в прокат і обмежився його демонстрацією в “YouTube”, де той фільм усе-таки побачили понад мільйон людей.
Симптоматичним для загальної атмосфери є франко-британський фільм Армандо Януччі «Смерть Сталіна» (2017 р.). Ця весела політична сатира, що зображує останні дні диктатора і боротьбу за владу в лоні його наближеної гвардії, справді спровокувала в Росії вкрай несамовиті реакції.
67
Дмитрий Быков: Как можно было там увидеть реабилитацию фашизма? — Эхо Москвы. Курсив мій —