22 січня 2018 року, за кілька днів до виходу фільму, Міністерству культури адресували колективний лист: там ішлося про «образливе ставлення до національного гімну», інформацію «екстремістського характеру», «приниження росіян (совєтських громадян)». Автори листа стверджували, що вихід цього фільму напередодні 75-річниці Сталінградської битви був би «плювком в обличчя всіх її жертв і тих, хто вижив». Серед підписантів був режисер Микита Михалков, син автора слів совєтського і російського гімнів, а також багато інших представників культури «патріотичної» орієнтації. Зрештою внаслідок численних негативних реакцій Міністерство культури скасувало свій дозвіл.
Якщо фільм «Свято» кінець кінцем не пішов у прокат, блокбастер «Урятувати Ленінград» демонстрували в кінозалах із великою помпою одразу після святкування 75-ї річниці кінця блокади. У фільмі зображено зворушливу історію двох закоханих, яких напередодні неминучого нападу німців на місто евакуювали на великій баржі, що затонула серед Ладозького озера разом з усіма своїми пасажирами, понад тисячею людей. Опозиційна «Новая газета» писала, що справжню драму цього масового потоплення, яке довго замовчували, перетворили в мелодраматичний фільм, де випустили найважливіше: ті люди сіли на стару баржу без фальшбортів, непристосовану... Без засобів порятунку. Без конвою. Без повітряної підтримки...
Річ очевидна, фільм «Урятувати Ленінград», на відміну від «Свята», добре узгоджувався зі святкуванням 75-ї річниці кінця блокади, яке прагнули зробити грандіозним: з цієї нагоди на параді маршували 2500 військових, частина в мундирах Великої Вітчизняної війни, а також продемонстрували разючі технічні засоби, і це все — в присутності Володимира Путіна. В серці міста збудували величезний «військово-історичний» табір, де відтворили життя під час блокади та боїв і уславлювали нездоланний дух ленінградців.
Прикладів уславлення і фетишизації Великої Вітчизняної війни не бракує. У січні 2019 року Лаос передав Росії 30 танків «Т-34», які були в країні. Більшість цих танків мають 50–70 років. Росія запропонувала Лаосу дати знижку під час купівлі нових танків, якщо вона отримає старі. Чому служитимуть ті танки? їх використовуватимуть для парадів на честь Дня Перемоги, знімання історичних фільмів, реконструкції битв і як «пам’ятники» в різних провінційних містах. Ці танки доповнюють уже наявний арсенал: понад тисяча «танків-пам’ятників» засвідчують у російських містах та містечках могугність Батьківщини.
Танки «Т-34» прибули до Владивостока на пароплаві. Потім їхали потягом через усю країну аж до міста Наро-Фомінська під Москвою. Польська “Gazeta Wyborcza” порівняла цю врочисту подорож із носінням святих реліквій. На вокзалах тих «ветеранів» вітали не тільки звичайні жителі, а й священики з корогвами і свяченою водою, кроплячи нею танки, та оркестри. В одній місцевій газеті можна було прочитати: «Ласкаво просимо додому, переможці!»
Насправді ті танки не брали участі в Другій світовій війні. Навіть виробили їх не в СССР, а в Чехословаччині, країні, що, напевне, продала їх Лаосу на початку посткомуністичної доби. Але яке це має значення? Цей танк — ікона: кожен «Т-34» тепер священний!
Немов як супровід повернення легендарних танків, блокбастер «Т-34» Олексія Сидорова мав величезний успіх у російських кінотеатрах. Ідеться про фантазію для підлітків, у якій персонажі нагадують героїв відеоігор. Нацисти в ньому наказують полоненим совєтським танкістам бути живими мішенями під час військових навчань. Їм дали один танк «Т-34», у якому вони спромоглися заховати трохи набоїв. Танкісти зрештою втекли від німців, перетнули мінні поля й нейтралізували ворожі танки, що переслідували їх. «Новая газета» подала точний аналіз:
«У (совєтських) фільмах живим пульсом билася фолкнерівська ідея: з війни не можна прийти переможцем. У них було усвідомлення глобальної катастрофи, якою була для нашого народу Друга світова... У новітній вітчизняній кіновійні не знайти авторської точки зору. Замість звертання до міфу — міфологізація історії. Замість антивоєнного духу — девіз «Можемо повторити!», заклик до подвигу. Замість жорстокого розумного ворога — суцільні ідіоти. Романтизація війни, відчуття легкості перемоги охоплює екран, вабить до себе нові покоління глядачів»[68].
Якщо війну, зокрема Перемогу, сприймають як священні, всяку спробу поставити під сумнів той чи той епізод, говорити про внесок союзників у Перемогу, нагадувати, що СССР майже два роки був союзником гітлерівського режиму або що совєтські солдати зґвалтували наприкінці війни близько двох мільйонів німецьких жінок (із благословення Сталіна) одразу сприймають як блюзнірство і спробу «вкрасти» Перемогу.