2014 року Дума навіть ухвалила закон, який передбачав покарання (аж до трьох років ув’язнення) за публічну реабілітацію нацизму. Ірина Ярова, ініціатор того закону, заявляла, що він не дозволить публікувати «лицемірну брехню» і переписувати історію на користь «негідних політичних проектів». Це стосується зокрема «поширення навмисне фальсифікованої інформації про діяльність СССР під час Другої світової війни» і «штучного створення доказів для звинувачень». По суті, як зауважив історик і журналіст Микола Сванідзе[69], «усі об’єктивні й чесні історичні дослідження можуть підпасти під удар цієї статті Кримінального кодексу. Це спосіб заткнути рота чесним людям: історикам, журналістам і звичайним приватним особам, які писатимуть чи говоритимуть у публічному просторі».
Відтепер Велика Вітчизняна війна «недоторканна». Це твердження слушне не тільки про великі історичні постаті, як-от Сталіна й Жукова, головні епізоди війни, скажімо, блокаду Ленінграда, Сталінградську битву і штурм Берліна, а й про незначущі самі по собі епізоди.
За доказ тут править легенда про Зою Космодем’янську (1923–1941), ім’я якої знала кожна совєтська дитина. Як члена групи молодих добровольців її арештували й катували нацисти. На другий день після допиту, на якому вона не зрадила нікого, її повісили в одному селі. Аж до свого останнього подиху вона закликала жителів села воювати проти нацистів, лаяла своїх катів і стверджувала, що вони ніколи не переможуть її народ.
Справжня історія не така славетна. Зоя була неврівноваженою дівчиною, яку до війни лікували з приводу психічних розладів. На початку війни вона вступила до загону розвідників і диверсантів при штабі Західного фронту. Ту молодь попередили, що всі вони загинуть під час виконання своїх завдань, а тих, хто якимсь чином не загине в бою, візьмуть у полон, катуватимуть і вб’ють нацисти. 17 листопада 1941 року, коли німці наближалися до Москви, Сталін дав наказ спалити всі села, які були між 40-м і 60-м кілометрами позаду лінії фронту. Ця тактика випаленої землі прирікала на смерть від вогню або холоду (то була надто сувора зима) російських жителів тих сіл, переважно жінок, дітей і старих, бо майже всі чоловіки були мобілізовані. За словами Іллі Старинова (1900–2000), відомого совєтського диверсанта, цей наказ Сталіна був украй тяжкою помилкою, бо позбавив партизанів усякої народної підтримки і спонукав населення ставати на бік німців, — саме отак і був знищений партизанський рух у Ленінградській області, що полегшило оточення міста[70].
Група Зої отримала наказ спалити за 5–7 днів десять сіл. Дівчина встигла підпалити лише три будинки села Петрищево. Зою піймав на гарячому житель села і передав її німцям. Решта совєтської легенди правдива: її катували й повісили. Зоя постає як трагічна жертва водночас і злочинного наказу Сталіна, і свого фанатизму, і, зрозуміла річ, німецьких напасників. Але викриття, пов’язані з Зоєю, спровокували хвилю обурення: адже взялися за священну постать із пантеону героїв війни. Як пояснює соціолог Сергій Кара-Мурза, «народна свідомість, незалежно від офіційної пропаганди, обрала її та ввела до пантеону святих мучеників. Її образ, без жодного зв’язку з її справжньою біографією, правив за опору тієї свідомості»[71].
Підведімо підсумки. Незважаючи на дедалі більш обмежувальні закони, Росія не є тоталітарною державою, в ній публікують праці критичних істориків, можна передплатити телеканал «Дождь» і слухати радіостанцію «Эхо Москвы», можна дивитись по інтернету фільми, яких ніколи не знайдеш десь-інде, або відео з опозиціонером Навальним, що викриває корупцію, яка панує у високих сферах влади. Але все це адресоване дуже обмеженій публіці: освіченим громадянам, які вийшли протестувати проти виборчого шахрайства під час виборів до Думи 2011 року, проти переобрання Путіна 2012 року, на користь обрання опозиціонера Олексія Навального в Москві під час муніципальних виборів 2013 року й т. ін. Влада чудово розуміє, що не має підтримки цих, скажімо, 15% населення. І не бачить у цьому великої незручності, бо ж якраз і позбавляє цих людей впливати на велику більшість населення. Національні телеканали перебувають у руках держави, що загалом контролює більшість ЗМІ й забезпечує ненастанне форматування громадської думки, що й дало тій державі змогу вигадати культ Великої Вітчизняної війни.