Олександр Дугін подає досить близький аналіз:
«Безсмертний Полк — глибинний ритуал відновлення прямого зв’язку між світом живих і світом мертвих, предків. Мертві герої повертаються і йдуть разом із потомками. Діти йдуть там само, позначаючи обрій народної вічності... Після смерті людина нікуди не зникає і переходить в інший стан, пов’язаний із потоком крові, родом, передачею тонких властивостей через родину і потомків... Це справді народне явище, яке відроджує глибинні аспекти російської народної сакральності. І хоча держава взяла це під контроль, вона не зіпсувала ритуал... Пам’ять Безсмертного Полку — певне живе нагадування про безсмертя, в прямому розумінні — не як про абстрактну метафізичну ідею, а те, з чим ми маємо справу у звичайному житті. Мертві повертаються, мертві живуть, мертві розчинені в нашій крові. Вони подають голос... У цьому й полягає сенс безсмертя — в конкретній присутності мертвих поряд із нами, в нас і, найголовніше, в майбутньому...
Те, що я бачив у Безсмертному Полку — це Народ... Народ саме такий — про нього годі помислити без мертвих. Це його інтегральна, найкраща частина... Це була хода, яка згуртовує, створює народ, певний обряд, коли мертві показували, яке все дрібне і мізерне перед лицем їхньої величі... В Безсмертному Полку оживає наш народ. Народ і Росія — вищі від життя. Це пробудження... має стати точкою нашого відродження»[76].
Проханов і Дугін — православні вірні, проте релігійний екстаз, який вони описують тут, майже не має нічого спільного з християнством, а свідчить радше про культ війни, предків і смерті.
Дуже близькі ідеї, можливо, не досить виразно охарактеризовані, ми бачимо у фашистських суспільствах, в Італії та Німеччині. Марк Неоклеус, викладач одного британського університету, присвятив цьому феноменові ціле дослідження[77]. На думку цього професора соціології, культ бійця, полеглого на бойовищі, — важливий компонент фашистської ідеології. Зокрема Неоклеус пише про тезу філософа Мартіна Гайдеґґера (1889–1976), члена нацистської партії, який стверджував, що можна налагодити прямий контакт із полеглими в бою, і аналізує інші нацистські обряди та святкування, які припускають, що мертві, якщо не лишилися серед живих, воскресають. Неоклеус вивчає «містичний світ» фашизму, що, на його думку, є «світом безсмертного існування»:
«Відповідно до звичайної міфології герой — це або виняткова постать, або звичайна постать, що здійснює виняткову дію. А у фашизмі байдуже яку людину слід виховати так, щоб вона ставала героєм... Тіло полеглого в бою стає священним тілом полеглого героя, що веде до «культу мертвих» у буквальному розумінні: освячення мертвих. Якщо фашизм — політична релігія, тоді ореол «святості» припиняє бути пов’язаним із суто релігійним змістом і починає охоплювати світські та політичні уявлення, скажімо, солдата, вбитого ворогом. Водночас місця, де солдати воювали і вмирали за свій народ, теж стають святими... Місця, де споруджено меморіали та пам’ятники на честь героїв, теж священні».
Одне слово, стверджує дослідник, фашизм живлять уявлення про воскресіння та безсмертя, які перетворюють смерть за Батьківщину в бажану долю. Зрештою, це коло ідей, яке пояснює фашистське гасло: «Хай живе смерть!»: шляхетна смерть — це перехід у безсмертя і поєднання з колективним тілом нації.
У «Безсмертному полку» носять портрети не тільки людей, які героїчно загинули, бо багато виставлених облич — це не ті, хто загинув у бою. Вони були поранені або просто воювали, як мій батько. Працювали під час війни, як моя мати, що її, студентку юридичного факультету, взяли на роботу секретарем військового трибуналу в Москві; як мій дід по матері, що, незважаючи на частковий параліч, працював сторожем на заводі й інколи гасив запалювальні бомби, які падали на покрівлю; як моя бабуся по матері, що, страждаючи від ожиріння та серцевих проблем, працювала друкаркою в управлінні того самого заводу. Чи були вони героями? Ніхто з них ніколи б не прийняв цього титулу. Жоден з них не дозволив би виставляти свій портрет.
Кінець фільму «Урятувати Ленінград» дуже промовистий. По осяяному сонцем Невському проспекту суне незліченна колона «Безсмертного полку», учасники якої несуть транспаранти з назвою затонулої баржі. А чи героїчна та баржа? Чи герої оті пасажири, чиє життя так трагічно урвалося? Нині на це запитання слід відповідати ствердно. Відтепер усі, хто знав війну, належать до покоління переможців і одразу мають статус героїв. Війна і вся нація, і мертві, і живі освячені. Росія знову стала «Святою Руссю»: її народ освячений назавжди своєю Великою Перемогою.
77
Mark Neokleous. Long Live Death! Fascism, resurrection, immortality // Journal of political ideologies. — 2005. — T. 10.