1547 року Іван Грозний став першим російським царем, що був коронований і помазаний, тож отримав свою владу безпосередньо від Бога і мав відповідати тільки перед ним. Піднесений до рангу, який можна порівняти з рангом імператора, він мав відтоді необмежену владу. Його священна місія, як наголошує Ален Безансон[3], полягала в розширенні кордонів православного царства. Але як контролювати територію, площа якої вже була більшою за площу решти Європи й охоплювала кілька неправославних і неросійськомовних провінцій? На завойованих землях збудували фортеці, де розмістилися військові гарнізони, оселилися купці, спокушені обіцянками нових багатств, а також незаможні дворяни, що служили царю й були готові створювати місцеві адміністрації. Навколо тих міських осередків засновували села селяни, які тікали від своїх панів. Усе це населення будувало церкви, збільшуючи таким чином «Святу Русь». Політика царів була проста: невірних не навертали силоміць, а «купували» еліти, що русифікувалися; водночас царі ненастанно маркували новозбудованими православними церквами нещодавно завойовані території, де присутність етнічних росіян забезпечувала покору місцевого населення Москві й поширення православ’я. Саме отак росіяни стали кістяком імперії. Покора царю й вірність православ’ю давали їм змогу пристосовуватись до часто негостинних країв.
Нова фаза територіальної експансії була пов’язана з Україною. 1654 року внаслідок Переяславської ради Росія поширила свою опіку на територію війська Запорозького, тобто Східну Україну, що доти становила частину польської держави — Речі Посполитої. Козаки тоді думали, ніби Росія захистить їхню православну віру від впливу католицизму і гноблення польської шляхти, не втручаючись у властивий їм спосіб урядування та життя. То була фатальна помилка. Адже серед козацтва існувала пряма демократія, своїх проводирів воно обирало на загальних зборах. Найвищим у військовій ієрархії був гетьман. Після приєднання до Москви Східна Україна, якою керував гетьман, мало-помалу була асимільована російською державою. Гетьманат остаточно скасували 1764 року. Катерина II (1729–1796) завершила адміністративну асиміляцію, а 1783 року поширила кріпацтво на більшу частину України. Як пояснює Ален Безансон[4], починаючи з царювання Петра I (1672–1725), тема «Святої Русі» зникла, відродившись тільки в XIX ст. Росія змінила назву й називалася відтоді Російською імперією, Петро I офіційно став «імператором усієї Русі». Це була зміна парадигми: полишивши релігійний месіанізм, Петро I прагнув збудувати раціональну модель монархії. Але це не заважало йому далі провадити політику територіальних завоювань.
Північна війна, яка відкрила країні доступ до Балтійського моря, давши змогу збудувати Санкт-Петербург, а також завоювання нових територій у Сибіру та на Далекому Сході стерли з народної пам’яті поразки, яких зазнав цей монарх, водночас і освічений, і вкрай жорстокий, що модернізував Росію ударами довбні, всякчас зміцнюючи самодержавну владу й суворо контролюючи духівництво країни. Наприкінці його царювання Російська імперія вже мала площу понад 15 млн км2. На думку Безансона, територія Росії, величезна й тоді, стала головною цінністю, яку влада пропонувала російському народові. Йдеться про світське месіанство, яке не має паралелей в історії.
Довелося чекати аж Жовтневої революції 1917 року, щоб територіальна експансія імперії припинилася. В XIX ст. Росія колонізувала поміж іншими територіями Крим, Кавказ і Середню Азію, збільшила свої землі на Крайній Півночі й Далекому Сході. На початку XX ст. російська територія вже мала площу приблизно 22 млн км2. Проте завоювання нових територій і далі становило важливий мотив вступу у війну. Саме тому в Першій світовій війні Росія воювала на боці Великобританії і Франції з думкою завоювати зокрема Західну Україну, що становила тоді частину Австро-Угорщини, протоки Босфор і Дарданелли, а також Стамбул, що для росіян і досі зберігає священну назву Константинополя. Ще одна мета, не менш важлива, полягала в зміцненні російського панування над слов’янськими народами, зокрема на Балканах.