Як зауважив 2017 року політолог Андрій Колесников із Центру Карнеґі в Москві, ця промова позначила початок трансформації Росії, що з партнера Заходу стала перетворюватись у «суперсуверенний острів»[86]. Щоб відігравати провідну роль у світі, режим Путіна перейняв політичне кредо дуже консервативного царя Олександра III (1845–1894): «Росія має лише двох друзів: свою армію і свій флот».
За президентства Медведєва, коли командував Путін, російська армія почала масштабну військову реформу, щоб модернізувати свої структури й підвищити ефективність. Ця реформа, оголошена за зачиненими дверима на колегії Міністерства оборони в жовтні 2008 року, мала закінчитися 2020 року. Нині кількісний склад армії нараховує трохи більше мільйона осіб (призовників і контрактників) і близько 30 млн резервістів, яких можна мобілізувати в разі потреби. Армія дедалі краще споряджена і навчена. Після 2008 року вона щороку проводить навчання на різних частинах російської території, навчання дедалі складніші, в яких бере участь щораз більша кількість військових. Скажімо, в навчаннях «Схід-2014» на Далекому Сході у вересні 2014 року брало участь десь 150 000 військових. Крім того, 1500 танків, 120 літаків, 70 кораблів. То були найбільші навчання після совєтської доби. Проте через чотири роки, в навчаннях «Схід-2018», уже брало участь 300 000 військових, понад 1000 літаків, гелікоптерів і дронів, близько 36 000 танків, панцерників та інших машин, десь 80 кораблів і суден забезпечення. До того ж у цих навчаннях брали участь китайські та монгольські підрозділи. Річ зрозуміла, Путін поїхав на схід, щоб бути присутнім.
Ці навчання служать не тільки для перевірки технічних засобів армії, а й для збільшення її операційного потенціалу: окремі підрозділи навчаються досягати цілей, визначених під час битв. Армія аж ніяк не приховує своєї могутності: 2018 року були присутні спостерігачі з 57 країн, а також представники НАТО і ЄС.
У грудні 2014 року, невдовзі після анексії Криму, Володимир Путін схвалив нову редакцію російської військової доктрини (ухваленої 2010 року). Цей текст уточнює, якими є відтоді дві головні загрози для Росії. Перша, зовнішня, пов’язана з розширенням НАТО на схід; ця загроза вкрай перебільшена, але дуже ефективна для мобілізації громадської думки проти США та їхніх «сателітів» і випинання грудей, показуючи під час військових навчань і парадів дедалі досконаліші й страхітливіші бойові засоби. Друга загроза внутрішня, йдеться про «поширення інформації з метою чинити вплив на російське населення, зокрема на юних громадян, щоб підточити історичні, духовні й патріотичні традиції с сфері оборони Батьківщини». Отже, як бачимо, знову: все, що може зазіхнути на підсолоджену та міфологізовану історію Другої світової війни, офіційно вважають за табу і загрозу.
Але, крім навчань, російська армія вишколюється, і то дедалі більше, у справжніх війнах. Улітку 2008 року, коли в Китаї відбувалися Олімпійські ігри, вона почасти вдерлася в Грузію для «захисту» сепаратистів Південної Осетії (близько 50 000 жителів) і Абхазії (менше 250 000 жителів). Міжнародний тиск лише стримав Росію від повної окупації Грузії і повалення прозахідного президента Саакашвілі. Відтоді Росія, що 2007 року втратила свої військові бази в Грузії, збудували нові в цих двох сепаратистських республіках, не визнаних міжнародною спільнотою. Росія контролює де-факто 20% грузинської території.
Починаючи з листопада 2013 року, хвиля народних протестів, мирних по своїй суті й спрямованих проти відмови проросійського президента Януковича ратифікувати угоду про асоціацію між ЄС і Україною, протягом трьох місяців вирувала по всій Україні. Цей рух дістав назву Євромайдан, або просто Майдан, бо маніфестанти збиралися на майдані Незалежності, головній площі Києва. Через кілька днів після втечі Януковича наприкінці лютого 2014 року (зрештою його переправили до Росії) в результаті кривавої, але невдалої спроби розігнати маніфестантів у Крим прибули російські командос без знаків розрізнення, посиливши 25-тисячний російський військовий контингент, розміщений на кількох військово-морських базах[87]. Вони зайняли парламент та інші головні інституції, паралізували політичне й економічне життя півострова. Через місяць Росія анексувала Крим, і тепер значну частину території цього півострова в Чорному морі займають військові об’єкти.
87
Після розпаду СССР Росія і Україна підписали угоду, згідно з якою більша частина Чорноморського флоту дісталася Росії, але й далі перебувала в Криму. Термін дії угоди мав скінчитися 2017 року, але президент Янукович продовжив її до 2042 року, незважаючи на велике невдоволення опозиції та громадської думки.