Після анексії Криму (офіційно говорять про «возз’єднання» Криму з Росією) на додачу до російського флоту там створили автономне угруповання російської армії. Йдеться про війська, здатні воювати самостійно, без зовнішньої логістичної підтримки. За словами міністра оборони Сергія Шойгу, «це угруповання не лишає жодного шансу потенційному супернику, який ризикне зазіхнути на територіальну цілісність Росії. Крім того, — додав міністр, — високоточні системи, розміщені на півострові, відіграють важливу роль у гарантуванні безпеки всієї Росії».
У листопаді 2017 року начальник Генерального штабу генерал Герасимов уточнив склад того угруповання. Крім великої військово-морської бази, в Криму розміщені армійський корпус, дивізія протиповітряного захисту й авіаційна дивізія. А Чорноморський флот тепер доповнили підводними човнами, фрегатами з крилатими ракетами і береговими системами протиповітряної оборони.
Але, безперечно, найбільшими «навчаннями» російської армії стала її інтервенція в Сирію 2015 року. Вперше за роки існування посткомуністичної Росії Путін вирішив прийти на допомогу диктаторові — Башару аль-Асаду, кривавому катові свого народу. Ця постанова, звичайно, відповідала очевидним стратегічним і геополітичним інтересам (за совєтської доби Росія вже створила невелику військово-морську базу в Тартусі, а 2015 року мала змогу збільшити її, поширивши свою могутність на Східне і Центральне Середземномор’я, а також отримала ще одну базу, вже авіаційну, в Хмеймімі), але в цьому можна ще й добачити бажання російського президента заявити всьому світові, що Москва відтепер ніколи не покине своїх союзників. Аж до тієї пори — і за Єльцина, і за Путіна — російський уряд безсило приглядався, як валили диктаторів — його союзників і друзів: Слободана Мілошевича, Саддама Хусейна, Муаммара Каддафі. За рік до того, 2014 року, не змігши перешкодити втечі та усуненню in absentia від влади українського президента Віктора Януковича, Путін помстився, анексувавши Крим і підбуривши до бунтів на південному сході України, та досяг певного успіху на Донбасі. У Сирії постанову здійснити воєнну інтервенцію наприкінці вересня 2015 року ухвалили «вчасно»: тоді, коли доля Башара аль-Асада, здавалося, вже була вирішена, російська інтервенція дала змогу змінити ситуацію на протилежну. Росіяни заявили, що воюють, мовляв, із «терористами». А тими «терористами» в їхніх очах були не тільки бойовики так званої «Ісламської держави», а й різні спрямовані проти Асада повстанські рухи, що їх вважав за терористів сирійський режим. Насправді російські авіаційні та ракетні удари дісталися здебільшого містам і регіонам, де не було «Ісламської держави» або ж траплялися лише нечисленні групи її бойовиків, проте ті райони перебували під контролем різних повстанських, джихадистських чи ні, угруповань. Згідно з різними повідомленнями[88] понад 80% російських ударів були призначені для боротьби з опозицією Асаду.
В одній статті в газеті “New York Times”[89] перелічено п’ять великих цілей російської операції в Сирії: перешкодити падінню режиму Асада; уникнути дипломатичної ізоляції Росії після анексії Криму; довести, що Росія надійніший союзник, ніж США; продемонструвати могутність нових російських озброєнь; запропонувати нове видовище російській громадській думці, розчарованій загрузанням на Донбаському фронті.
Росіяни довго заперечували присутність своїх військ на сирійській землі — за винятком, звичайно, персоналу, що служив на базах у Тартусі та Хмеймімі. Проте в березні 2016 року президент Путін зазначив, що одна з цілей операції — на додачу до перелічених у газеті “New York Times” — полягає в потребі пересвідчитись у надійності російських технічних засобів за реальних бойових умов. Російська армія застосовувала в Сирії 231 тип озброєнь, зокрема керовані ракети великої дальності, як-от «Калібр», «X-101», «Іскандер-М», «Точка-У» і «X-55». Але, якщо запуск цих ракет здійснювали далеко від сирійських кордонів, використання інших бойових засобів безперечно вимагало присутності російських військових на сирійській землі.
22 серпня 2018 року російське Міністерство оборони опублікувало рапорт про результати інтервенції його збройних сил у Сирії. В ньому сказано, що в боях у Сирії брало участь понад 63 000 російських військових, із них 26 000 офіцерів і 434 генерали. Серед них усі командувачі російських військових округів, начальники об’єднаних штабів, а також командувачі авіації та протиповітряної оборони, всі командири дивізій і 95% командирів полків і бригад змішаного типу. Понад 90% екіпажів військової авіації і 60% екіпажів стратегічної авіації, які реалізували понад 39 000 бойових вильотів, удосконалили свої бойові вміння, беручи участь у справжній війні. Крім того, 86 військових кораблів і 14 підводних човнів, а також 83 допоміжні судна брали участь у 189 операціях на морі[90].
88
Selon un rapport, seulement 14% des frappes russes en Syrie ont visé l’État islamique. — Zone Militaire.
89
Neil MacFarquhar. Questions Linger Over Russia’s Endgame in Syria, Ukraine and Europe. — New York Times.