Нині російська армія модернізована й добре підготована: на додачу до щорічних навчань вона набула неоціненного «бойового досвіду». Молодь мілітаризована, а її патріотичний дух, так само як і патріотичний дух більшості населення, піднесений ненастанним потоком пропаганди. Але хто той ворог, проти якого Росія збирається воювати? Путін охарактеризував його 2007 року у своїй мюнхенській промові: цей ворог — НАТО і Захід. Від тієї дати офіційний та неофіційний дискурс щодо демократичних країн стає дедалі агресивнішим.
Анексія Криму справді призвела до повороту у відносинах Росії і Заходу. Анексувавши належну Україні територію під прикриттям референдуму, організованого тоді, коли Росія вже окупувала півострів, і то без згоди України, не провівши з нею ніяких переговорів, Росія змінила свою натуру. Вона стала rogue state, державою-парією. А втім, хоча значна частина здебільшого російськомовного населення Криму була проросійська, можна думати, що результати референдуму, який схвалив приєднання півострова до Росії (офіційно проголосували 83% виборців, майже 97% сказали «так»), були сфальшовані. Як по-іншому пояснити, що в травні 2013 року, за даними опитувань Інституту Ґеллапа, лише 23% жителів Криму бажали, щоб ця територія приєдналася до Росії? Навіть беручи до уваги антимайданівську пропаганду, яку активно провадили російські ЗМІ, така разюча зміна видається невірогідною.
Путін міг би обрати той самий підхід, що й з іншими сепаратистськими територіями на постсовєтському просторі, скажімо, Придністров’ям (що формально становить частину Молдавії) або Абхазією і Південною Осетією (які згідно з міжнародним правом становлять частину Грузії). Щоб покарати Грузію, Росія визнала незалежність Південної Осетії і Абхазії, проте ніколи не намагалася анексувати їх. Тож чому Путін вирішив анексувати Крим і перетворити його в російський регіон, зробивши всякий поворот назад юридично неможливим?
Щоб виправдати цю постанову (яка, здається, здивувала навіть російський уряд), Путін покликався на факт, що хрещення Володимира, князя Київської Русі, відбулося 988 року в місті Херсонесі, яке попервах було грецькою колонією в Криму, що належав Візантійській імперії. Адже, оскільки згідно з російською ортодоксією держава Київська Русь, населена різними слов’янськими, а також фіно-угорськими, балтійськими і германськими племенами, започаткувала російську історію («Київ — мати міст руських», сказано в «Повісті минулих літ» на початку XII ст.), для Путіна, щоб утвердити начебто історичні права Росії на Крим, було важливо освятити свою постанову цим актом хрещення. Отже, ми знову бачимо тут уявлення про «Святу Русь», уже докладно обговорене вище на сторінках цієї книжки.
Дивна річ, у російських пропагандистських текстах рідко згадують факт, що Крим — населений, починаючи з IX ст., здебільшого тюркськими племенами, кримські хани не раз воювали проти Московської Русі — став російським тільки 1783 року після десятиріч воєнних кампаній проти Кримського ханства й Османської імперії, десятиріч, протягом яких населення півострова скоротилося від 707 000 (1700 р.) до 92 000 (1785 р.). Саме граф Потьомкін, відомий своїми «потьомкінськими селами» (він звелів виготовити картонні фасади, щоб приховати злидні Криму від імператриці Катерини II), а також інтенсивною колонізаторською діяльністю, спонукав Катерину II вдатися до нової спроби завоювання, цього разу вдалої. Він писав Катерині: «Разом із Кримом ви отримаєте контроль над Чорним морем. Тільки від Вас залежатиме закрити чи ні доступ туркам до моря і годувати їх або дати їм здохнути з голоду»[91]. Це суто колоніальне та імперіалістичне завоювання, що коштувало, якщо не життя, то принаймні рідної землі кільком сотням тисяч автохтонів (одна частина населення втекла до Туреччини, друга була знищена), мабуть, не таке гламурне, як хрещення Володимира. Проте було натхнене тими самими геополітичними інтересами, що й теперішня анексія Криму, перетвореного за кілька років в укріплений російський аванпост на березі Чорного моря.