«За масштабом діяльності Путіна можна порівняти з-поміж його попередників у XX ст. лише зі Сталіним... Після Сталіна всі кремлівські керівники один за одним опускали рівень своїх амбіцій, тож на початку XXI ст. Росія була знекровлена, деморалізована й роздерта...
А тепер? Боєздатність армії відновлено, ядерний паритет підтверджено, територіальну цілість збережено... Росія вільна так, як ще ніколи не була протягом своєї історії»[96].
Ну, а Аркадій Мамонтов — дивний персонаж. Цей чоловік зі статурою, що вражає й заповнює весь екран, немов вивчає вас лукавим поглядом людини, яка розуміє головне. А головне для нього — постійна змова проти Росії, яку готують її західні вороги: таємні служби, франкмасони, геї та інші злочинці. Як каже він сам, «Росію оточили вороги, які мріють завербувати молодь за гроші ЦРУ. Щоб та молодь здійснила державний переворот. Щоб замовники могли контролювати російські національні багатства»[97].
З 1990-х років, періоду, коли Мамонтов висвітлював міжетнічні конфлікти на постсовєтському просторі, він часто одягає жилет із багатьма кишенями на грудях або шкіряну куртку. Автор численних сенсаційних «документальних фільмів», які документальні лише назвою, він висвітлює «гарячі» теми, скажімо, відкриття штучного «шпигунського каменя» в Москві, що правив, так би мовити, за поштову скриньку для британських шпигунів, завербованих серед місцевих жителів («Шпигуни», 2006 р.), або злочин членів гурту “Pussy Riot”, яких він знай називає «блюзнірами» і «викриває» начебто замовника — Бориса Березовського, олігарха в неласці, що живе у вигнанні в Лондоні («Провокатори», 2012 р.). На думку Мамонтова, мета «блюзнірства», яке скоїли ті три молоді жінки і яке підготував Березовський, полягала в замаху на життя Путіна й намірі підточити його владу. В березні 2013 року Березовського знайшли повішеним у його домі в Беркширі. Досі підозрюють, що це вбивство, замасковане під самогубство.
Після подій на Майдані Мамонтов присвятив кілька фільмів подіям в Україні й систематично говорить про неонацистів, це лейтмотив усієї російської пропаганди на цю тему. Ще задовго до появи наприкінці 2018 року не залежної від Москви Православної церкви України, він зокрема викривав «переслідування» «справжніх» православних священиків, підпорядкованих Московському патріархату («Гоніння», 2015 р.). Останній документальний фільм, який я бачила, розповідав про начебто фінансування Лютневої та Жовтневої революцій у Росії американськими банкірами, що фінансово «тримали» більшовиків і вимагали страти останнього царя і його родини, щоб надовго ослабити Росію, розбивши її неоціненний набуток — монархію («Корона під молотом», 2019 р.).
Деякі фільми Мамонтова, здається, були створені не тільки задля викриття зовнішніх і внутрішніх ворогів режиму, а й з метою створити претекст для Слідчого комітету Російської Федерації, щоб притягати тих «ворогів» до суду. Отже, 2012 року Мамонтов зняв фільм у двох епізодах «Анатомія протесту», де використав відео- й аудіозаписи приватних розмов кількох опозиціонерів і одного грузинського парламентаря, що дуже непевно запитував про організацію акцій протесту. Ми пригадуємо, що наприкінці 2011-го і в першому півріччі 2012 року наростав рух протесту проти ошуканства на виборах до парламенту і проти переобрання Путіна. Таж очевидно, що Мамонтов і його команда не могли отримати ті записи, можливо, сфальшовані, без допомоги російських таємних служб. Навіщо такий маневр? Чому не притягати тих опозиціонерів до судової відповідальності, якщо докази «підривної діяльності» достатні? Бо використання записів, отриманих незаконно, могли б опротестувати в рамках судової процедури адвокати обвинувачених. Натомість Мамонтов не мав потреби розкривати особи своїх інформаторів унаслідок захисту таємниці джерел інформації! Слідчий комітет, звичайно, став переслідувати опозиціонерів, зображених у фільмі, а також грузинського парламентаря, що підтримував би повстання завдяки американському фінансуванню.
97
Вас голосовать против СПС никто, конечно, не призывает. Но, если что, — фильм Мамонтова повторить? — Новая газета.