Розділ XII
СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ
Ситуація в Україні заслуговує на особливу увагу: теперішню російсько-українську війну російська пропаганда трактує на кшталт національного наративу про Велику Вітчизняну війну. На сепаратистському Донбасі, як і в анексованому Криму, святкування Великої Перемоги і процесії «Безсмертного полку» набувають особливого характеру: їх інсценізують як символ віри, маніфестацію належності «втрачених територій» України до «русского мира» і його цінностей. Ідеться, по суті, про дуже високу ціну, яку має заплатити Україна за свій проєвропейський вибір, представлений російською пропагандою як «фашистський». Адже Перемогу у Великій Вітчизняній війні ненастанно актуалізують знову, і то не тільки процесіями «Безсмертного полку», а й постійним спростуванням будь-якого відмінного історичного наративу. Українські вимоги, спрямовані на визнання націоналістичних рухів, які існували до і під час Другої світової війни, теж провокують злобу офіційної Росії. А Революцію гідності 2013–2014 рр., відому під назвою Євромайдан, Росія трактує як бунт «фашистського» характеру, підготований США. Адже російська пропаганда називає «фашистами» і «нацистами» не тільки всіх українців, які колись воювали проти сталінського режиму (в Західній Україні опір тривав аж до 1955 року), а й теперішню українську владу, що обстоює європейську орієнтацію та декомунізацію країни.
Я почала їздити в постсовєтську Україну 1992 року, коли моєму чоловікові, художнику, єврею родом з України, запропонували організувати там виставку. Наш друг Леонід Плющ, відомий український політичний утікач, жив тоді в Нантері під Парижем і дав нам координати кількох своїх друзів. Саме отак ми започаткували стосунки з витонченим цвітом української інтелігенції: письменниками, філософами, істориками, митцями.
Незалежність тільки-но проголосили, проте я була вражена швидкістю, з якою Росія й Україна віддалялись одна від одної. Можна було б говорити про розлучене подружжя: ще вчора вони разом спали, їли, їздили у відпустку, поділяли тисячі спогадів. І ось за ніч стали чужими одне одному. Ще трохи — і дійшло б до ненависті!
Тієї пори інтелектуальне життя в Росії кипіло: перебудова дала змогу відкрити нових письменників, режисерів, мислителів. Та, коли я запитувала моїх нових українських друзів, чи вони читали таку книжку або чи бачили такий фільм, відповідь майже завжди була негативна. Вони читали тільки українських письменників, не доступних мені за браком знання мови (всупереч дуже поширеній ідеї про близькість російської та української, ці мови не менш далекі одна від одної, ніж, скажімо, французька від португальської), та західних авторів в оригіналі або в українському, інколи російському, перекладі.
Протягом тих років я часто їздила до Москви. Там теж зникла всяка цікавість до України. Той самий феномен виявився в Грузії і балтійських країнах, в Азербайджані та Узбекистані, — одне слово, в усіх колишніх совєтських республіках. Та начебто дружба народів розпалась, як карткова хатка. В’язні, що багато років жили в одній камері, перестали бути друзями, тільки-но вийшли за браму своєї в’язниці.
Попри те, що я родом із Москви, я завжди добре почувалася в Україні: в Києві, Львові, Чернівцях, Одесі, Харкові, Карпатах. У певних регіонах розмовляли більше українською мовою, в інших віддавали перевагу російській, але ця двомовність не становила і не становить досі жодної проблеми. Серед моїх друзів було багато євреїв, і деякі з них, активні в житті своєї громади, досліджували зокрема залишки багатої єврейської минувшини України, публікували книжки і альбоми, знімали фільми та ініціювали проекти реставрації занедбаних синагог і давніх єврейських цвинтарів.