Совєтський режим скоїв ще й інші страхітливі злочини, спрямовані на знищення української національної культури і пам’яті. Влада активно переслідувала кобзарів, тих часто сліпих співців, живу пам’ять про минулі сторіччя, які співали історичних пісень під акомпанемент кобзи, традиційного струнного інструменту. Сотні їх повбивала совєтська таємна поліція. Комуністичний режим знищив і молоде покоління інтелектуалів, письменників, театральних режисерів, художників, музикантів, кінорежисерів, які здебільшого були віддані ідеям комунізму, але прагнули розвивати національну культуру українською мовою. Микола Хвильовий, один із проводирів тієї талановитої когорти, кинув гасло: «Геть від Москви!»[101] Арештованих і засланих у ГУЛАГ на початку 1930-х років, їх усіх розстріляли приблизно 1937 року, тож в Україні говорять про Розстріляне відродження. Хвильовий уник цієї долі, наклавши на себе руки 1933 року, на початку переслідувань. Тож чи слід дивуватися, що багато українців вважали совєтський режим за тяжке лихо, від якого їх, можливо, звільнять німці, що 1918 року вже підтримували українську незалежність?
Історія Західної України, більша частина якої, належна тоді Польщі, опинилася під владою Совєтського Союзу лише в 1939–1940 рр., — то був прямий наслідок таємних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа, — не менш трагічна. За даними перепису 1931 року, в Західній Україні жило 3,3 млн поляків, 4,3 млн українців і 628 000 євреїв. Совєтську окупацію супроводила масова депортація всіх, кого вважали за «ворожі елементи», тобто членів усіх політичних партій, за винятком комуністів, заможних селян, урядовців польської держави, колишніх поліцаїв, жандармів, військових і т. ін. Точні цифри не з’ясовані, але ми знаємо, що на початку 1942 року на сході СССР, у Сибіру та Казахстані, нараховували 1 173 000 депортованих із західних територій. Ця цифра охоплює тільки тих, хто вижив за абсолютно нелюдських умов, число депортованих на початку було набагато вищим. Після таких масштабних переслідувань значна частина західноукраїнського населення теж сподівалася, що Німеччина визволить їх і дасть змогу жити в незалежній державі. Отже, наступ німецьких військ породив багато ентузіазму. Ось що на початку німецького наступу на СССР писав Володимир Бирчак, письменник і активіст Закарпаття:
«Тієї пори наша молодь... і наша старша громадськість... свято вірили, що ми — союзник Німеччини і що Німеччина наважилася на велику європейську війну, щоб нам звільнити Україну... вірили, що на Різдвяні свята будемо у Львові, а на Великдень — у Києві»[102].
Насправді сподівання на незалежність в українців, які до війни жили в польській державі, існували задовго до совєтської, а потім і нацистської окупації. У січні-лютому 1929 року у Відні вже відбувся конгрес українських націоналістів, який об’єднував багато організацій. Отак була створена Організація українських націоналістів (ОУН) під керівництвом Євгена Коновальця[103] і Андрія Мельника. Проте найвідомішого з тих націоналістів звали Степан Бандера (1909–1959), він був родом із Галичини. Від його прізвища походить слово «бандерівщина», яке використовує нині російська пропаганда, щоб паплюжити Майдан і породжені ним політичні сили, називаючи їх «фашистами». Тут треба дати пояснення.
Бандера був молодим революціонером-радикалом, на якого справляли вплив фашистські тези і який вважав що терор — спосіб домогтися незалежності свого народу. 1934 року польська влада засудила його на смерть. Перед лицем хвилі протестів цей вирок замінили довічним ув’язненням. 1939 року, внаслідок окупації німцями частини польської території, він здобув свободу. В боротьбі за незалежність України проти Польщі та СССР цей переконаний антикомуніст співпрацював на початку окупації з нацистською Німеччиною. Як керівник радикального крила ОУН він отримав фінансову та логістичну допомогу від німецької військової розвідки (абверу), щоб сформувати Український легіон, що налічував десь 600 бійців і був поділений на два батальйони. ОУН сподівалася, що ці підрозділи правитимуть за основу для створення майбутньої української армії. Натомість німці розраховували використати один із цих батальйонів, “Nachtigall”, для підривної діяльності проти совєтських військ. Бійці “Nachtigall” мали брати участь у антиєврейських і антипольських погромах та облавах у Львові 1941 року, але, здається, не конче в повному складі батальйону, цей епізод і досі становить предмет суперечок[104]. Натомість є безперечним, що програма українських націоналістів була антисемітська: вони прирівнювали євреїв до комуністів і закликали позбутися «єврейських комісарів». У червні 1941 року у Львові Бандера став співавтором декларації про відновлення Української держави, поширеної через мережу ОУН. За словами Бандери, «українська нація може отримати свою державу лише завдяки революційній боротьбі проти напасників». Він вважав, що ОУН має «спиратися тільки на власні українські сили і відкинути в принципі всяку орієнтацію на іноземні держави»[105]. Ця ініціатива аж ніяк не подобалася німцям. Полковник Ервін Штольце, один із керівників абверу, заявив 1946 року:
103
23 травня 1938 року його вбив у Роттердамі агент НКВД Павло Судоплатов із допомогою замаскованої вибухівки.
104
Alfred М. de Zayas. The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939–1945. — University of Nebraska Press, 1979; Israel Gutman. Nachtigall Battalion // Encyclopedia of the Holocaust. — Macmillan Publishing Company, 1990.
105
Alexander Statiev. The Soviet Counterinsurgency in the Western Borderlands. — Cambridge University Press, 2010.