Одне слово, справжній «злочин» України полягає в тому, що вона не йде в ногу зі своїм російським «старшим братом». Якщо Росія здійснює повернення до совєтизму, Україна від нього відвертається, засуджує водночас і нацизм, і комунізм та переймає західні цінності. Росія душить свободи й переслідує опозиціонерів; українське громадянське суспільство дуже розгалужене й могутнє, ЗМІ там вільні. Тієї миті, коли я дописую цю книжку, в березні 2019 року, напередодні першого туру президентських виборів, тридцять дев’ять кандидатів стали на старт, і ніхто не знає, хто переможе.
Як почалася російсько-українська війна, що не називає себе так? Між листопадом 2013 року і березнем 2014 року, під час Майдану, цієї народної революції, яка змела режим Януковича, коли той під російським тиском останньої миті відмовився підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом[113], я чотири чи п’ять разів відвідала Україну. Після тієї відмови в Києві одразу почалися мітинги, які збирали сотні тисяч людей, а головну вулицю міста й майдан Незалежності вкрили намети. Маніфестанти, немов козаки Запорозької Січі, становили своєрідно братство. Завдяки ефективному самоврядуванню мешканці того табору поводилися напрочуд добре: не було сміття, алкоголю, була тільки холодна рішучість, байдуже, під дощем чи під снігом, і відбиток радості на обличчях тих, хто боровся за справедливу справу. Все місто стояло за ними: люди носили їм харчі, медикаменти, ковдри. Ці постійні збори дістали назву революція Гідності. Адже ті люди вимагали не негайного вступу до Європейського Союзу, а тільки дозволу будувати державу, де соціально-політична організація була б заснована на європейських цінностях. Серед жителів наметового містечка були люди з усіх закутків України, навіть із Криму. Я бачила й намети «Правого Сектору», над якими майоріли червоно-чорні прапори ОУН-УПА, але їхня ділянка не займала й 10% загальної площі.
Революція запалила країну: ті, хто підтримував рух, жили здебільшого в центрі й на заході, зате їх було менше на сході, де частина російськомовного населення почала організовувати контрманіфестації та займати адміністративні будівлі, відділення міліції, мерії. Росія, що активно підтримувала проросійських контрреволюціонерів, сподівалася, мовляв, бунт, швидко охрещений «Російською весною», пошириться на всьому південному сході України і країна розколеться на дві частини з лінією поділу по Дніпру. Але ці сподівання реалізувалися тільки почасти: Крим анексували, а Донецька та Луганська області, перебуваючи під контролем сепаратистів, яким допомагала Росія, проголосили в односторонньому порядку свою незалежність.
Насправді йшлося про лише дві українські області, де завдяки російській підтримці пощастило довести до відокремлення. Згідно з даними перепису 2001 року (на жаль, останнього) тільки 10% населення Криму заявили, що їхня рідна мова українська, близько 12% сказали, що татарська, і 77% — російська. Цифри для Донецької та Луганської областей були не менш промовисті: в Донецькій було 75% російськомовних, а в Луганській — 69%. Отже, природна річ, вплив російських медіа та пропаганди був там сильніший, ніж деінде.
Я вже говорила про ефективність російської пропаганди в Криму, яка наголошує на героїзмі народу під час Другої світової війни і належності регіону до Росії після завоювання у XVIII ст. і до 1954 року. Історія Донбасу інша. Історично Донбас складався з земель, на яких жили здебільшого українські селяни, великою мірою знищені під час голодомору. За сталінської доби ті регіони зазнали посиленої індустріалізації завдяки розвитку гірничої промисловості та інших галузей важкої промисловості. Тоді туди припливали робітники та інженери з усіх закутків СССР, чимало їх не були українцями. Тож, як і на всіх великих промислових комплексах у Росії, Україні, Казахстані, населення було мішаним: просто совєтським.
113
Ідеться про договір, згідно з яким обидві сторони зобов’язуються співпрацювати та узгоджувати свої економічні політики, законодавство і спільні норми. Ця угода запроваджує повну й поглиблену систему вільної торгівлі. Поворот назад після п’ятьох років переговорів, а потім відмова проросійського українського президента Віктора Януковича підписати текст стали причиною української кризи, що почалася 23 листопада 2013 року з руху Євромайдан. Текст зрештою підписав президент Порошенко 16 листопада 2014 року, а Європейський Союз ратифікував цей договір 11 липня 2017 року. Остаточної чинності він набув 1 вересня 2017 року.