Наприкінці совєтської доби Донбас почав страждати від деіндустріалізації. Тоді дискурс російської пропаганди знайшов надто сприятливе відлуння серед тамтешнього зубожілого населення, заціпенілого в своєму минулому. Ось як 2004 року описувала свою подорож на Донбас лауреатка Нобелівської премії з літератури Герта Мюллер, разом з одним німецьким другом вона відвідала місця, де той колись працював як військовополонений, власне, як раб:
«Там у кожному парку стоїть танк із Другої світової, в центрі кожного міста — Ленін заввишки в дзвіницю... Увечері на небі світні нитки зір вишивають не Великий і Малий Віз, як звичайно, а Великий і Малий Танк... Всюди півонії... Але серед усіх ленінів і танків півонія видається совєтською квіткою, знавіснілою від тієї перемоги... схожою на набій, на ручну гранату»[114].
Терта Мюллер із властивою їй тонкою чутливістю помітила справжню проблему Донбасу: для його жителів совєтська доба була добою слави, навіть якщо та слава була фальшива. Після «подвигу» забійника Стаханова, якому 1935 року приписали працю всієї його бригади (йшлося про обсяг видобутого за день вугілля), совєтська пропаганда підносила до небес стахановців та інших шахтарів, зображених як цвіт робітничого класу, дарма що умови їхнього реального життя були жалюгідні. У недавньому документальному фільмі Ігоря Мінаєва «Какофонія Донбасу» (2019 р.) це показано напрочуд добре. Якщо й можна чимсь дорікнути українській владі після здобуття незалежності, то її недостатньою присутністю на сході, зокрема в Криму й на Донбасі, територіях, що лишилися без підтримки, немов своєрідні заповідники совєтизму, де економікою керували кілька олігархів, які перешкоджали розвиткові малих підприємств і розквіту політичного життя та громадської плюралістичної діяльності.
Після анексії Криму і початку війни на Донбасі ті регіони покинули близько 3 млн осіб. Серед них понад 1,7 млн оселилися в Україні як переміщені особи; понад один мільйон у Росії, кілька сотень тисяч у Білорусі та різних країнах ЄС. Отже, десь добра третина всього місцевого населення. На практиці це означає, що «живі сили» покинули ті небезпечні регіони, де тепер високий рівень злочинності. Отож Донецький університет у вигнанні функціонує вже кілька років у Вінниці, в серці України; він має дев’ять факультетів, понад 5000 студентів 1 700 викладачів.
Російська пропаганда, ця головна зброя війни, яку називають «гібридною», напрочуд добре використовує тему Другої світової війни, щоб виправдати свої дії в Криму й на Донбасі і звинуватити українську владу, обрану після революції на Майдані. Після втечі поваленого президента Януковича нову українську тимчасову виконавчу владу, а потім сформовану за результатами президентських і парламентських виборів, які були цілком прозорими, російська пропаганда називала «фашистською хунтою», ба навіть «нацистським режимом». Українських військових називали карателями, як називали під час Другої світової війни німецьких солдатів, які проводили каральні операції проти совєтських партизанів і цивільного населення на окупованих територіях. Не менш популярний термін для назви українських військових — «бандерівці». Тих, хто працює з українською владою, називають пособниками, це слово вживали під час Другої світової війни для назви колабораціоністів. А озброєні сепаратисти називають себе «ополченцями», як називали себе народні групи самооборони 1812 року й під час Другої світової війни. Нині йдеться радше про дві регулярні армії: армію самопроголошеної «Донецької республіки» й армію самопроголошеної «Луганської республіки», вони навчені та озброєні Росією, що офіційно заперечує свою участь у війні.
Знаком об’єднання всіх прихильних до тієї пропаганди є так звана георгіївська стрічка. Цю стрічку використовували для совєтських нагород, зокрема ордену Слави і медалі «За перемогу над Німеччиною». На сепаратистських українських територіях, а також у Росії, ті, хто одягає таку стрічку, ототожнює себе з популярними акторами совєтських фільмів і недавніх кінокартин про Велику Вітчизняну війну: поводяться як добрі совєтські громадяни, змушені зіткнутися зі страхітливими фашистами. У процесіях «Безсмертного полку» під час святкування Дня Перемоги георгіївська стрічка присутня всюди.