«...На тому самому місці, де король (Людовік XVI) став жертвою народної люті, поставили, за моїм наказом, вівтар і скликали всіх російських священиків, яких пощастило знайти. Могутній російський спів пролунав у присутності незліченних юрб парижан усякого стану та віку. Всі мовчали, всі слухали! Цар Росії зі своїм народом молилися згідно з православним обрядом, і отак очистилася закривавлена площа...»[5]
Микола I, що був наступником Олександра I, став жандармом Європи, зокрема потопив у крові польське повстання 1830–1831 рр. проти російського панування. Саме навколо цієї російсько-польської війни кристалізується матриця російської політичної ідеології: слід не тільки відбити ворога, якщо він намагається вдертися в Росію, а й ніколи не віддавати ані п’яді земель, уже завойованих в ім’я тріумфу православ’я. Олександр Пушкін (1799–1837), національний поет, чиє ім’я священне для росіян, відповів на заклики підтримати польських повстанців, які лунали тоді майже в усій Європі, віршем «Наклепникам Росії» (1831 р.). Він погрожував тим, хто закликав підтримувати поляків, лихою долею, бо, якщо вони перейдуть до дій, усі росіяни, від фінських скель аж до китайських кордонів, підіймуться, вимахуючи сяйливою крицею зброї. Тут важко не подумати про теперішню російсько-українську війну...
Трохи згодом ці почуття кристалізувалися в тезах слов’янофілів — мислителів, журналістів та письменників, які абсолютно несхитно вірили у фундаментальну відмінність між Росією і Заходом та в своєрідність російського шляху: якщо Росія йтиме за своїм покликанням, стверджували вони, то зможе поширити православну істину на європейські народи, які скотилися до єресі та атеїзму. Зокрема Олексій Хом’яков (1804–1860), один із засновників цієї течії, вважав, що християнство з його заповіддю любові знайшло свій досконалий вияв у православ’ї. Саме цей своєрідний російський шлях правитиме за моральну основу великої всесвітньої ролі, яка судилася Росії: посприяти відродженню всіх західних народів, які йдуть до загибелі внаслідок «збочень» католицизму і протестантства та їхньої суто раціоналістичної системи освіти.
Федір Достоєвський (1821–1881) поглибив ці ідеї. Якщо вірити йому, людство, зокрема Західний світ, іде до загибелі, і саме Росії та російському народові Господь доручив турботу врятувати його. В духовному аспекті російський світ набагато вищий від європейського. Тож саме російському народові припадає завдання нести всьому людству світло, створити братський і вічний союз народів. Ось що писав письменник 1877 року у своєму щоденнику:
«Бо це наш народ несе в собі нове слово, це в ньому народилася ідея загального союзу людства завдяки свободі та любові, а не приписам та гільйотині»[6].
Уявлення про вищість, притаманне російському народові, що міг би становити взірець для всього світу, було властиве не тільки самим слов’янофілам та іншим націоналістичним і традиціоналістичним колам. Революційний вільнодумець Олександр Герцен (1812–1870), якого підносив совєтський режим, був переконаний, що німецьке культурне та економічне домінування поступиться слов’янському: унікальна в своєму роді форма — російська община (за доби кріпацтва це слово означало селянську громаду, яка колективно керувала повсякденним життям села, розподіляла завдання й відповідала за виплату чиншу землевласникові) — дасть змогу Росії перегнати Європу на шляху, який веде до соціалізму, проминувши стадію капіталізму. Герцен по-своєму теж проповідував месіанську ідею: Росія — носій майбутнього людства.
Навіть найрадикальніші інтелектуали-західники (опоненти слов’янофілів), які, дотримуючись традиції Петра I, стверджували, що Росія має надолужити своє відставання від Заходу, мріяли про майбутню вищість і пишноту російського народу. Революційний літературний критик Віссаріон Бєлінський (1811–1848), пишучи 1840 року, мріяв, якою стане Росія через сто років:
«Ми заздримо нашим внукам і правнукам, яким судилося бачити Росію 1940 року, що стоятиме на чолі цивілізованого світу, даватиме закони і науці, й мистецтву і прийматиме святобливу данину поваги від усього освіченого людства»[7].
Читаючи видатних російських письменників XIX ст., стає очевидним, що недовіру до Заходу, недовіру, яка може доходити аж до ненависті, поділяли і слов’янофіли, і західники. На думку Миколи Гоголя (1809–1852), Франція (а за нею вся Європа) —
5
Henri Troyat. Alexandre Ier. Le Sphinx du Nord. — Flammarion, 2008; Царь в Париже. Возмездие без крови. — Новая газета.