Багато інших авторів теж висвітлюють тему України крізь лупу, яка викривлює геть усе. Серед них є письменник Едуард Лимонов, колишній лідер націонал-більшовицького руху і добре відомий у Франції письменник завдяки роману, який присвятив йому Емманюель Каррер[116]. Завжди прихильник Великої Росії, цей революціонер фашистського штибу виражає в своїй недавній книжці[117] переконаність, що кінець України вже близько:
«Не слід шукати компромісу з Києвом. Це нерозумний противник, не здатний вести переговорів, підступний і непередбачуваний... Треба орієнтуватися на іншу мету: воєнну перемогу над Києвом, а не компроміс із ним.
Ще одна помилка — не слід шукати розуміння з боку Заходу. Вони можуть зрозуміти Росію, але не хочуть і не розумітимуть. Вони прагнуть скрутити нас у баранячий ріг своїм тиском на нас... А Володимир Володимирович (Путін) даремно так часто розмовляє зі злочинцем Порошенком.
Не треба зустрічатися й зі спадково ворожою Росії фрау Меркель. Треба відвести її на холодну дистанцію, в крайньому разі нехай із нею коротко розмовляє іноді прем’єр Медведєв. Зрештою, це Німеччині вкрай треба грітися російським газом, не навпаки».
Лимонов у минулому брав участь у багатьох війнах на постсовєтському просторі й на Балканах. Постарівши, обмежується письмом. Натомість досить непоганий письменник Захар Прилєпін, кілька книжок якого опубліковано у Франції, взяв зброю, щоб воювати на Донбасі на боці сепаратистів. Він навіть створив батальйон командос і очолив його завдяки своєму досвіду, набутому в Чечні — зрозуміло, з російського боку. В інтерв’ю, датованому лютим 2017 року і опублікованому в тижневику «Звезда», він заявив, що мета війни на Донбасі — захопити Київ, бо «Київ російське місто. Українське російське місто... Наша мета — вся Україна. Жодна інша мета не можлива». Цікаво зазначити, що в тому самому інтерв’ю він говорить про призначення Росії:
«Бог є... Я щиро вірю, що Росія свята... Це дуже просто. Ми спасителі світу. Треба усвідомити це. Ми охоронці... людського здорового глузду. Охоронці того, що робить людину людиною».
Але нині в хорі антиукраїнських голосів у Росії переважає не цей месіанський тон. Україну сприймають водночас і як фашистську, і як прихильницю атлантизму, а це, зрозуміла річ, абсолютно несумісні речі. Згідно з російським дискурсом Україна — вістря списа Західного світу і НАТО проти Росії, яка може розраховувати лише на свої сили. Нагадаймо, що протягом постсовєтського періоду і аж до дуже недавнього часу НАТО не вважав Росію за ворога. Натомість Росія вважає НАТО за ворога номер один і гостро реагує на присутність військ та об’єктів НАТО коло своїх кордонів.
Вісім чи дев’ять років тому я поїхала в Київ викладати журналістику в Києво-Могилянській академії, мабуть, найкращому університеті країни. Тієї пори ідея вступу до НАТО вже почала поширюватися в Україні, але прихильною до неї була незначна меншість населення. Мої студенти третього і четвертого курсів практично нічого не знали про ту організацію. Більшість українського населення не схвалювала можливого вступу до НАТО. Після весни 2014 року, анексії Криму і початку війни на Донбасі, вітер перемінився. За даними різних опитувань громадської думки, десь половина населення, а то й більше підтримують цей вступ і набагато менше половини висловлюється проти. Як заявив президент Порошенко в Брюсселі на саміті НАТО в липні 2018 року, «Один із постійних членів Ради Безпеки ООН — агресор. За цих умов єдиний механізм, що функціонує, — НАТО». Отже, на його думку, членство в НАТО є «цивілізаційним вибором, який виразно підтримує український народ». У лютому 2019 року Верховна Рада зрештою ухвалила зміни до Конституції, записавши в ній як мету членство в ЄС і НАТО.
Річ очевидна, цей вступ відбудеться не завтра і не післязавтра. Щоб стати членом ЄС, Україна має пройти довгий шлях реформ, значно зменшити корупцію, створити справді незалежне правосуддя й т. ін. Ці вимоги Європи великою мірою збігаються з вимогами НАТО, але на цьому шляху є величезна перешкода: війна на Донбасі, що триває з невеликою інтенсивністю, але зі щоденною часткою полеглих і поранених. НАТО не має ніякого інтересу встрявати в конфлікт із Росією, що могло б статись, якби Україна належала до цієї організації. Натомість Росія зацікавлена в підтримці на плаву сепаратистських республік і підживленні воєнного конфлікту. Саме це відверто стверджує письменник-націоналіст Олександр Проханов в одній статті, датованій жовтнем 2018 року, а наступного місяця в інтерв’ю «Комсомольской правде», де він бичує Україну та її «бандерівську ідеологію». Але й висловлює впевненість, що в далекій перспективі вступ України до НАТО неминучий. Війна на Донбасі дає лише змогу загальмувати процес: