Інколи добрий анекдот може підсумувати складну ситуацію. Оцей анекдот був популярний в Україні 2014 року, коли Крим окупували російські військові без знаків розрізнення: Одна дама в Москві телефонує своїй сестрі в Харків:
— Моя люба, тобі треба чимшвидше виїхати до Москви!
— Але навіщо?
— По телебаченню кажуть, що у вас усюди фашисти!
— Ні-ні, заспокойся! Фашисти окупували Крим, а в нас усе тихо!
ВИСНОВОК
ГЕОПОЛІТИЧНА САМОТНІСТЬ
Участь, дуже суттєва, СССР у Другій світовій війні та поразка нацистського режиму безперечні. Ніхто не може і не хоче «вкрасти» Перемогу в народів тієї великої країни, як стверджують інколи російські пропагандисти, коли нагадують про деякі не дуже славетні епізоди згаданої війни. До речі, я волію говорити про «народи СССР», а не про «совєтський народ», як був звичай за совєтської доби. Розпад СССР — найкращий доказ, що цей народ ніколи не існував, бо почуваються спадкоємцями Совєтського Союзу і шкодують про його розпад тільки росіяни, народ, що протягом сторіч завжди правив за кістяк імперії.
Історія Другої світової війни неймовірно складна. Для сталінського керівництва, що стояло порід із Гітлером, ця війна спершу була імперіалістичною. Лише після нападу німців на СССР ця війна дістала назву Великої Вітчизняної війни. Тоді вона стала війною за національне виживання, поряд із союзниками і проти Гітлера, війною за визволення проти смертельного ворога, що сподівався завоювати європейську частину СССР і перетворити її у свій Lebensraum, життєвий простір, оселивши там німців і вигнавши місцеве населення на схід, за Урал, після того, як знищить частину його, зокрема всіх євреїв. Потім війна зрештою знову стала імперіалістичною, коли совєтська армія визволяла від ярма німців та їхніх союзників країни, як і ця армія окупувала до війни, а тепер окупувала знову, ба навіть завоювала нові території, які не становили частину «оборудки» Молотова-Ріббентропа, як-от Закарпаття, Кенігсберг (місто Іммануїла Канта), що став Калінінградом, і Курильські острови. У Східній Європі насадили комуністичні режими. На всіх анексованих або поставлених під совєтський контроль територіях відбулися депортації і чистки, судові процеси й страти. Десятки, ба навіть сотні тисяч людей опинилися в таборах або на засланні на Крайній Півночі, в Сибіру, Казахстані, інколи в Узбекистані, в місцях негостинних, де багато хто не зміг вижити.
Про це все тепер у Росії говорити не можна: національна територія освячена пролитою кров’ю. Доля Росії — збільшуватись, аж ніяк не зменшуватися внаслідок повернення байдуже яких територій. Саме це пояснює дві постсовєтські війни в Чечні, радість населення під час анексії Криму, категоричну відмову віддати чотири Курильські острови японцям в обмін на мирний договір.
«Безсмертний полк», спершу задуманий як народне вшанування всіх бійців Великої Вітчизняної війни, вшанування забутих історією, швидко перетворився в ультрапатріотичну маніфестацію, що підносить культ мертвих героїв і утверджує моральну вищість, притаманну народові-переможцю — вчора, сьогодні і завжди. Мертві та живі становлять єдиний непереможний і справедливий блок. Отже, ті, хто переміг найбільше зло минулого сторіччя, та їхні спадкоємці отримали завдяки цій перемозі моральне право, своєрідну майже релігійну «індульгенцію» діяти залежно тільки від інтересів своєї країни, бо це право оплачене їхньою кров’ю. Але це вшанування ставить поважні запитання: а ті, хто вбивав поляків під час окупації частини Польщі внаслідок пакту з Гітлером, теж герої? І так само й ті, хто наприкінці війни грабував, убивав цивільних і ґвалтував жінок в усіх окупованих країнах? А ті, хто стояв гарнізонами у «братніх» соціалістичних державах, щоб забезпечити утвердження комуністичних режимів?
«Безсмертний полк» став могутнім засобом мобілізації російського народу, поки триває мілітаризація Росії. Отож протиставляють «ми», що складається з «праведників», історичним «фашистам» (саме отак у СССР називали нацистів), а водночас сучасним «фашистам»: українцям, балтам, а інколи навіть усій сукупності європейців.
Правду кажучи, совєтська пропаганда вживала слово «фашист» ще до Другої світової війни для бичування противників, у яких не було нічого фашистського, проте совєтський режим прагнув отак позбавити їх людських рис і дияволізувати. «Фашистами» називали німецьких соціал-демократів на початку 1930-х років; багатьох більшовицьких керівників, героїв громадянської війни, і навіть бійців-республіканців громадянської війни в Іспанії, всі вони стали жертвами сталінських репресій; Йосипа Броза Тіто, героїчного бійця опору, що став керівником соціалістичної Югославії, проте не піддався диктату Сталіна (совєтські карикатуристи зображували його схожим на Ґерінґа, часто з сокирою, заплямованою кров’ю, в одязі зі свастиками); повстанців в Угорщині (1956 р.) та Чехословаччині (1968 р.) і багатьох інших людей. Отже, було природним і відповідало прямій лінії російської пропаганди застосувати цей термін до українців і навіть говорити про неонацистську державу, дарма що українська держава не відповідає жодному критерію, який давав би змогу кваліфікувати її так.