Ральф вважав, що уважно стежить за ниткою розповіді, але, мабуть, усе-таки упустив щось.
— Знали? Звідки?
— Їм розповів Літчфілд! — закричала Луїза. Обличчя її знову зморщилося, але тепер Ральф побачив у ньому не біль чи образу, а жахливий, сумний гнів. — Цей виродок зателефонував моєму синові і ВСЕ ЙОМУ РОЗПОВІВ!
Ральф онімів.
— Луїзо, він не міг цього зробити, — мовив Ральф, коли отямився. — Існує професійна таємниця… Твоєму синові відомо про це, тому що він юрист, вони теж зобов’язані зберігати професійну таємницю. Лікар нікому не має права розповідати про те, що довірив йому пацієнт, поки пацієнт…
— О Боже! — Луїза закотила очі. — Боже праведний! У якому світі ти живеш, Ральфе? Люди на кшталт Літчфілда чинять так, як вважають за потрібне. Я ж це знала, тому двічі дурна, що пішла до нього. Карл Літчфілд — самовпевнений, марнославний дурень, якого більше цікавить, як він виглядає у підтяжках і стильних сорочках, ніж доля пацієнтів.
— Який цинізм!
— Справді, це сумно. Знаєш що? Зараз йому тридцять п’ять чи тридцять шість, він вважає, що, коли йому виповниться сорок, він просто… Зупиниться. Залишиться сорокалітнім стільки, скільки захоче. Він вважає, що в шістдесят люди перетворюються на старезних, аж древніх, і що більшість із них впадають у старечий маразм після шістдесяти п’яти, а якщо вже вам вдасться дожити до вісімдесяти, то потрібно дякувати долі, якщо діти відвезуть вас до лікаря Кеворкяна.[35] Діти не мають права на одкровення батьків, і, на думку Літчфілда, такі старі, як ми, позбавлені будь-якої довіри дітей. Це не в наших спільних інтересах.
— Щойно я вийшла з кабінету Літчфілда, як він зателефонував Гарольду в Бангор і розпустив язика, мовляв, я не сплю і в мене депресія, до того ж проблеми зі сприйняттям, укупі з передчасним розладом свідомості. А потім він сказав: «Ви повинні пам’ятати, що ваша мати старіє, пане Чессе, і на вашому місці я серйозно задумався б про те, як ведеться їй тут, у Деррі».
— Не може бути! — здивувавшись і жахнувшись водночас, вигукнув Ральф. — Невже…
Луїза похмуро кивнула:
— Він сповістив про це Гарольда, а Гарольд переказав мені, і ось тепер я розповідаю тобі. І навіть, дурна, не знаю, що таке «передчасний розлад свідомості», і ніхто з них не захотів пояснити мені. Я подивилася значення слова «свідомість» у словнику, і знаєш, що воно означає?
— Мислення, — відповів Ральф.
— Правильно. Мій лікар зателефонував моєму синові, щоб повідомити, що я божеволію! — Луїза, гнівно розсміявшись, знову скористалася хусточкою Ральфа, щоб утерти сльози.
— Не можу в це повірити, — сказав Ральф, але найжахливішим було те, що він вірив. Із часу смерті Керолайн він почав усвідомлювати, що naivete,[36] з якою він дивився на світ до вісімнадцяти років, не зникла в момент перетинання рубежу між дитинством і зрілістю; ця особлива наївність виникла знову, коли він від зрілості перейшов до старості. Його і далі багато що дивувало… Хоча «подив» було не зовсім адекватним словом. Радше, багато що вибивало його з колії.
Наприклад, маленькі ампули під мостом Поцілунків. Якось у липні він, роблячи тривалу прогулянку у бік Бессі-парку, спустився під міст, щоб трохи перепочити в тіні. Щойно він улаштувався зручніше, як помітив у траві шматочки розбитого скла. Розсунувши палицею високу траву, він виявив шість чи вісім невеликих ампул. В одній на самому дні виднілася біла кристалічна речовина. Ральф підняв ампулу, і коли він здивовано підносив її до очей, до нього дійшло, що перед ним рештки бенкету наркоманів. Ральф упустив ампулу, немов вона була розпеченою. Він дотепер пам’ятав німий шок і безуспішну спробу переконати себе, що помиляється, що це не може бути тим, про що він подумав, принаймні не в його рідному тихому містечку за вісімдесят кілометрів від Бостона. Саме naive, що знову з’явилася, й шокувала: здавалося, якась частина його вірила (або вірила до того, як він виявив ампули в траві під мостом Поцілунків), що газетні історії про епідемії поширення кокаїну настільки ж правдоподібні, як і теледетективи або фільми за участі Жан-Клода ван Дамма. Тепер він знову відчував подібний шок.
— Гарольд сказав, що вони хотіли «доставити мене в Банґор» і показати мені одне місце, — розповідала Луїза. — Тепер син уже не возить мене, він мене доставляє. Начебто я депеша або посилка. Вони привезли із собою стос брошур, і коли Гарольд кивнув Дженет, та швидко дістала їх…