«Виходить, ти вважаєш мене божевільною? — запитала я Гарольда. — До того йдеться? Ви з Дженет гадаєте, що до шістдесяти восьми років у мене дах поїхав?»
Гарольд почервонів, почав шаркати ногами й щось бурмотати. Мовляв, він нічого такого не думає, але він повинен потурбуватися про мою безпеку, як я турбувалася про нього, коли він був маленьким. І весь цей час Дженет сиділа біля кухонного столу, смикала оладку й кидала на свого чоловіка погляди, через які мені хотілося її задушити — начебто вона вважала, що він молодесенький півник, що намагається говорити як юрист. Потім Дженет підвелася й запитала, чи може вона «скористатися зручностями». Я ледве стрималася, щоб не сказати, яке це буде полегшення, якщо вона вийде хоча б на кілька хвилин.
«Спасибі, мамо Луїзо, — сказала вона. — Я ненадовго. Нам із Гаррі потрібно незабаром їхати. Якщо ви вважаєте, що не можете поїхати на призначену зустріч, нам більше нема про що говорити».
— Оце так, — зауважив Ральф.
— Терпець мені увірвався, я й так стримувалася занадто довго. «Я завжди приходжу на зустрічі, Дженет Чесс, — відрізала я, — але тільки на ті, які призначаю сама. І мені немає діла до тих візитів, про які за мене домовляються інші». Вона підняла руки догори, начебто я була найбільш нерозумною людиною на землі, і залишила нас наодинці з Гарольдом. Він дивився на мене величезними карими очима так, немов чекав вибачень. Мені навіть почало здаватися, що, може, й варто вибачитись, тільки б із його обличчя зник вираз кокер-спаніеля, але я цього не зробила. Нізащо. Я просто дивилася на нього, і невдовзі він не витримав і сказав, щоб я перестала сердитися. Гарольд сказав, що він просто турбується, як я тут живу зовсім сама, і, мовляв, він просто намагався бути хорошим сином, а Дженет — хорошою дочкою.
«Гадаю, я розумію, — сухо відповіла я, — але ти мав би знати, що любов і співчуття виражаються зовсім інакше, ніж плетивом закулісних інтриг».
Тоді Гарольд підвівся і заявив, що вони із Джен зовсім нічого не плели. Він глянув у бік туалету, коли говорив, і я зрозуміла, що справжній сенс його фрази полягає в тому, що це Джен не вважає їхні дії плетивом інтриг. Він сказав, що все відбулося не так, як я думаю, — що Літчфілд зателефонував йому, а не навпаки.
«Гаразд, — сказала я, — але чому тоді ти не поклав слухавку, коли зрозумів, з якого приводу він телефонує? Адже це було нечесно з його боку. Що на тебе найшло, Гарольде?»
Він почав городити різні дурниці — я навіть гадала, що він почне вибачатися, — аж тут повернулася Дженет, і сталося таке!.. Вона запитала, де мої брильянтові сережки, які вони подарували мені на Різдво. Це була настільки різка зміна теми розмови, що спершу я могла хіба бризкати слиною й думала, як би справді не збожеволіти. Але зрештою я зуміла сказати, що вони лежать на китайській таці на комоді в спальні, як і завжди. У мене є скринька для коштовностей, але я тримаю ці сережки і ще кілька красивих речей зверху, тому що лише від самого їхнього вигляду в мене піднімається настрій. Крім того, сережки дешевенькі, навряд чи хто-небудь вломиться в будинок, щоб украсти їх. Те саме можна сказати про мою обручку й камеї зі слонової кістки, їх я теж тримаю на таці.
Луїза винувато подивилася на Ральфа. Той знову потиснув її руку. Жінка посміхнулася й глибоко зітхнула:
— Це над мою силу.
— Якщо ти не хочеш розповідати…
— Ні, мені необхідно виговоритися… Та однаково після якогось моменту я не можу пригадати, що ж саме відбулося. Усе було так жахливо. Бачиш, Дженет сказала, що вона знає, де я їх зберігаю, але сережок там немає. Обручка на місці, камея теж, а ось сережок нема. Я пішла перевірити, і вона виявилася права. Ми все перевернули, заглядали в усі кутки, але не знайшли. Вони зникли. — Тепер Луїза обома руками вчепилась у Ральфа й говорила, здавалося, тільки для застібки його куртки.
— Ми вийняли весь одяг з комода… Гарольд відсунув комод від стіни і заглянув під нього… Під ліжко й під диван… І, здавалося, щоразу, коли я дивилася на Дженет, вона поглядала на мене своїми солоденькими, широко розплющеними вічками. Такими солоденькими, як розтале масло, і їй не треба було нічого говорити вголос, тому що я й так усе знала. «Бачиш? Розумієш тепер, наскільки був правий лікар Літчфілд, коли зателефонував нам, і як праві ми, домовившись про зустріч? І яка ж ти дурна. Тому що тобі конче необхідно жити в такому місці, як Ріверв’ю Естейт, і те, що відбувається, і є доказом цього. Ти загубила чудові сережки, наш подарунок на Різдво, у тебе серйозні порушення процесу мислення, це доведено. Ще трохи, і ти забудеш вимкнути газ… або душ…»