Вона зітхнула:
— Може, й так, але це важко. Насамкінець я сказала щось жахливе, Ральфе. Жахливе. Ця її гидка усмішечка…
Веселка розуміння раптово запалилася в голові Ральфа. У її світлі він побачив щось украй важливе, що здавалося безсумнівним і однозначним. Уперше з того моменту, коли повернулися аури… Або він повернувся до них.
Ральф обернувся до Луїзи. Вона сиділа в прозорій сірій капсулі, яскравій, як ранковий літній туман, який ось-ось освітять перші промені сонця. Саме це перетворювало жінку, яку Білл Мак-Ґоверн називав «наша Луїза», на істоту неабиякої гідності… І краси.
«Вона схожа на Еос, — подумав Ральф. — Богиню ранкової зорі».
Луїза посовалася на лавці:
— Ральфе? Чому ти так на мене дивишся?
«Тому що ти гарна і тому що я закохався в тебе, — захоплено подумав Ральф. — Зараз моя любов така велика, що мені здається, начебто я тону, і мені приємно вмерти».
— Тому що ти повинна згадати, що саме сказала.
Жінка знову нервово засмикала замок своєї сумочки.
— Ні, я…
— Зможеш. Ти сказала своїй невістці, що вона взяла сережки. Вона зробила це тому, що бачила, наскільки твердою є твоя рішучість не їхати з ними, а твоя невістка божеволіє, коли не отримує того, чого хоче… Від цього вона стає ядерною. Вона зробила це, тому що ти заткнула її за пояс. Хіба не так?
Луїза дивилася на нього очима, що округлилися від переляку:
— Звідки тобі це відомо, Ральфе? Звідки тобі все відомо про неї?
— Я знаю, тому що знаєш ти, а ти знаєш, тому що бачила.
— О, ні, — прошептала Луїза. — Ні, я нічого не бачила… Я весь час була в кухні разом із Гарольдом.
— Не тоді, не тоді, коли вона це зробила, а коли повернулася. Ти бачила це в ній і навколо неї.
Як і він сам бачив тепер дружину Гарольда Чесса в Луїзі, начебто жінка, що сиділа поруч, перетворилася на лінзу. Дженет Чесс була високою, білолицьою і довгоногою. Її щоки всі в ластовинні, яке вона ретельно запудрювала, а волосся переливалося спалахами рудого. Цього ранку вона приїхала в Деррі, уклавши своє чудове волосся на одне плече. Що ще знав Ральф про жінку, якої ніколи не бачив? Усе, абсолютно все.
«Вона затушовує ластовиння спеціальним олівцем, тому що вважає, що воно робить її несолідною, адже люди не сприймають веснянкуватих серйозно. У неї гарні ноги, і вона це знає. На роботу вона ходить у спідниці-шортах, але сьогодні, відправляючись провідати (стару суку) маму Луїзу, одягла жакет і старі джинси. Одяг для Деррі. У неї затримка. Вона вже досягла того віку, коли місячні не приходять регулярно, як раніше, і під час дво-триденних менопауз, періоду, коли все навколо здається скляним, а навколишні уявляються або тупими, або противними, вона стає навіженою. Можливо, саме в цьому справжня причина її вчинку».
Ральф побачив жінку, що виходить із малюсінької ванної. Побачив, як вона, метнувши лютий погляд на кухонні двері — і близько не було нудотного виразу на її пласкому, напруженому обличчі, — схопила сережки з таці й засунула їх у ліву кишеню джинсів. Ні, Луїза не була свідком підлого злодійства, але воно змінило кольори аури Дженет Чесс із блідо-зеленого на складний багатошаровий малюнок із коричневого й червоного, і Луїза одразу побачила це й зрозуміла — можливо, не маючи ані найменшого уявлення, що відбувається з нею насправді.
— Так, вона взяла сережки, — сказав Ральф. Він бачив, як сірий димок струменіє уздовж зіниць широко розплющених очей Луїзи. Він міг би дивитися на них цілий день.
— Так, але…
— Якби ти погодилася поїхати з ними на призначену зустріч у Ріверв’ю Естейт, можу заприсягтися, що ти знайшла б їх після її наступного візиту… Або, швидше за все, вона знайшла б їх. Просто щаслива випадковість. «О, мамо Луїзо, погляньте, що я знайшла!» Під раковиною, або в шафі, або в темному закутку.
— Так. — Тепер Луїза зачаровано, немов загіпнотизована, дивилася в обличчя Ральфа. — Вона, мабуть, жахливо себе почуває… І не насмілиться принести їх назад, адже так? Тільки не після того що я сказала. Ральфе, звідки ти знаєш?
— Звідти, звідки й ти. І давно ти бачиш аури, Луїзо?
— Аури? Не розумію, що ти маєш на увазі. — Одначе вона прекрасно розуміла.
— Літчфілд розповів твоєму синові про безсоння, але сумніваюся, щоб тільки це наштовхнуло Літчфілда… розпустити язика. Інша річ те, що він назвав проблемою зі сприйняттям. Я неймовірно здивований припущенням, що хтось міг зарахувати тебе до звихнутих, хоча й сам останнім часом маю ідентичні проблеми.
— Ти?