— Ти прекрасно знаєш, хто зателефонував у поліцію, — мовив Ральф. — Адже так?
— Я знаю, що це зробив ти, — прошептала Луїза. — Раніше я тільки підозрювала, але тепер упевнена. Коли побачила… Ти ж знаєш, за твоїми барвами.
«За моїми барвами», — подумав Ральф. Саме так називав це Ед Діпно.
— Але ти не бачила двох маленьких копій містера Кліна, що виходили з дверей її будинку?
— Ні, — відповіла Луїза, — але це нічого не означає. З вікна моєї спальні не видно навіть будинку місіс Лочер. Його загороджує дах «Червоного яблука».
Ральф обхопив голову руками. Ну, звичайно, так легко було здогадатися.
— Я подумала, що це ти зателефонував у поліцію, через те, що, збираючись у ванну, побачила, як ти розглядаєш щось у бінокль. Ти не робив цього раніше, але я подумала, що тобі просто хочеться краще розгледіти приблудного пса, який регулярно робить обхід сміттєвих бачків Гарріс-авеню по четвергах. — Вона показала рукою вниз. — Його.
Ральф посміхнувся:
— Це не він, це чудова Розалі.
— О! Принаймні я пробула у ванній дуже довго, тому що нанесла на волосся спеціальний бальзам. Не фарбу, — різко уточнила вона, начебто Ральф звинувачував и в цьому, — протеїни і щось ще для того, щоб волосся було пишніше. Коли я вийшла, надворі вже було повно поліцейських. Я глянула на твоє вікно, але тебе не побачила. Або ти пішов в іншу кімнату, або відкинувся назад у своєму кріслі. Іноді ти так робиш.
Ральф струснув головою, немов бажаючи прояснити її. Виходить, усі ці ночі він був не в порожньому театрі; дехто був поруч. Просто вони сиділи в різних ложах.
— Луїзо, ми посварилися з Біллом зовсім не через шахи. Ми…
Біля підніжжя пагорба Розалі різко загавкала й почала зводитися на лапи. Ральф глянув у той бік, і в нього похололо в грудях. Хоча вони сиділи тут більше півгодини й ніхто не проходив мимо в туалет, пластикові двері з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ» почали повільно відкриватися.
Із дверей з’явився лікар № 3.
Панама Мак-Ґоверна з обкусаним півмісяцем полів сиділа набакир, від чого істота була схожою на Мак-Ґоверна в той день, коли Ральф уперше побачив Білла в коричневому капелюсі — той нагадував чепуристого репортера з детективного фільму сорокових років. У руці прибулець тримав іржавий скальпель.
Розділ тринадцятий
— Луїзо? — Ральфові власний голос здався луною, що віддається в глибокому каньйоні. — Луїзо, ти бачиш?
— Я не… — Голос Луїзи здригнувся. — Це вітер відчинив двері туалету? Ні? Усередині хтось є? Саме тому загавкав собака?
Розалі повільно позадкувала від лисого чоловічка, рвані вуха собаки щільно притулилися до голови, морда скривилася в такому дикому оскалі, що оголилися зіпсовані зуби, якими вже неможливо розгризати кістки. Вона хрипло загавкала, а потім у безнадійному розпачі завила.
— Так! Ти бачиш його, Луїзо? Поглянь! Він же зовсім поруч!
Ральф звівся на ноги. Луїза теж підвелася, тримаючи руку козирком біля очей. Жінка уважно вдивлялася.
— Я бачу колихання. Так ворушиться повітря біля печі для спалювання сміття.
— Я ж сказав тобі дати собаці спокій! — крикнув Ральф. — Іди геть! Забирайся до дідька!
Лисий чоловічок глянув на Ральфа, але тепер у його очах не було подиву; у них застиг вираз недбалого спокою. Він підняв великий палець правої руки в жесті древнього привітання, потім і сам ощирив зуби — більш гострі й міцні, аніж у Розалі, — у беззвучному сміху.
Розалі скулилася, коли лисий у брудному халаті знову почав наближатися до неї, потім підняла лапу й прикрила голову — картинний жест, який мусив би бути кумедним, але замість цього став виразом жаху, що переповнив собаку.
— Чому я не можу бачити, Ральфе? — простогнала Луїза. — Я бачу щось, але…
— Забирайся геть від неї! — закричав Ральф і заніс руку, наслідуючи каратистів. Рука, що випустила перед тим клинчастий пучок блакитного сяйва, і далі відчувалася незарядженою зброєю, однак цього разу лисий це знав. Він глянув на Ральфа й уїдливо посміхнувся:
(«О, перестань, шот-таймере, — відійди, заткнися й насолоджуйся видовищем»).
Створіння, що стояло внизу пагорба, знову звернуло свою увагу на Розалі, яка скулилася, притулившись до стовбура сосни. Вона загавкала, і з тріщин кори почали просочуватися струмки зеленого туману. Лисий лікар схилився над Розалі, простягнувши одну руку в жесті турботи, яка погано поєднувалася зі скальпелем, затиснутим в іншій руці.
Розалі заскиглила… Потім потягнулася вперед і покірно лизнула долоню лисого створіння.