Якщо втрата однієї години сну була тією єдиною ціною, яку йому необхідно заплатити за сумнівне задоволення бути сімдесятирічним, він заплатив би з радістю й уважав би себе абсолютно здоровим.
Але цим не обмежилося. У перший тиждень травня Ральф прокинувся від пташиного співу о 5.15. Він намагався затикати на ніч вуха ватою, сумніваючись, однак, що це допоможе. Будив його зовсім не щебет птахів, що повернулися із зимівлі, й не гуркіт випадкової вантажівки, що мчала по Гарріс-авеню. Ральф завжди належав до тієї категорії людей, яких і гарматами не розбудиш, і навряд чи щось змінилося в його натурі. Змінилося щось у його голові. Там з’явився таймер, який із кожним днем умикався набагато раніше, і Ральф поняття не мав, як із цим боротися.
До початку липня Ральф вистрибував зі сну раптово, як чортик із табакерки, найпізніше о 4.30—4.45, а в середині липня — не такого спекотного, як в 1992 році, але все-таки доволі жаркого — він прокидався вже до четвертої ранку. Саме цими задушливими довгими ночами, проведеними в ліжку, в якому вони з Керолайн кохалися протягом багатьох спекотних ночей (і холодних теж), Ральф почав розуміти, на яке пекло перетвориться його життя, якщо він повністю втратить сон. Удень він ще міг жартувати з цього, однак Ральф усе чіткіше відкривав для себе гнітючу правду про темні ночі душі Скотта Фітцджеральда, і виграшним призом стало те, що зараз 4.15 ранку, а отже, все ще попереду… Усе що завгодно.
Удень він ще міг переконувати себе, що в нього просто триває перебудова циклів сну і що його організм оптимально реагує на серйозні зміни в його житті, — передусім на вихід на пенсію і втрату дружини. Іноді, міркуючи над своїм новим життям, він уживав слово «самотність», відкидаючи інше моторошне слово, ховаючи його в глибини підсвідомості щоразу, коли лише натяк на нього з’являвся в думках. Він погоджувався на самотність. Депресія ж здавалася йому неадекватним означенням.
«Можливо, тобі необхідні фізичні навантаження, — міркував внутрішній голос. — Займися ходьбою, як минулого літа. Зрештою, ти ж провадиш сидячий спосіб життя — встаєш, з’їдаєш тост, читаєш книгу, дивишся телевізор, замість ленчу з’їдаєш сендвіч у «Червоному яблуку», ліниво пораєшся в саду, час від часу ходиш до бібліотеки або розмовляєш із Елен, коли вона виводить дитину на прогулянку, вечеряєш і або розташовуєшся на терасі, або зрідка відвідуєш Мак-Ґоверна чи Луїзу Чесс. А що потім? Знову читаєш і дивишся телевізор, приймаєш душ і лягаєш спати. Сидячий спосіб життя. Нудний. Не дивно, що ти так рано прокидаєшся».
Яка нісенітниця! Життя його тільки здавалося неактивним, насправді все було не так. І сад служив тому чудовим прикладом. Те, що він робив там, звичайно, не заслуговувало спеціального призу, однак було вкрай далеке від «ледачого копання». Найчастіше він полов, поки піт не виступав на його сорочці темними плямами, що нагадували гіллясті дерева; нерідко Ральфа охоплювало тремтіння від перевтоми, коли він нарешті дозволяв собі піти в будинок. Швидше за все, це «ледаче копання» можна було охарактеризувати як «покарання», але покарання за що? За пробудження до світанку?
Ральф не знав, та й не хотів знати. Робота в саду заповнювала більшу частину дня, вона витісняла йому думки, що здавалися неприємними, і цього було цілком достатньо, щоб виправдати біль у м’язах і спорадичне миготіння чорних цяток перед очима. Ральф почав віддавати садові всі сили одразу після 4 липня, Дня Незалежності, — у Східному Мені вже достигали ранні фрукти — і продовжував працювати весь серпень, коли пізні сорти знемагали від посухи…
— Тобі варто облишити все це, — сказав йому якось Білл Мак-Ґоверн, коли вони проводили вечір за питтям лимонаду. Була середина серпня, Ральф прокидався вже майже о пів на четверту ранку. — Надмірне фізичне навантаження підриває твоє здоров’я. До того ж ти почав скидатися на божевільного.
— Можливо, я і є божевільний, — різко обірвав Ральф, і чи сам тон, чи його погляд були настільки переконливі, що Білл поспішив змінити тему розмови.
Ральф знову почав ходити — нічого схожого на марафони 1992 року, але все ж він проходив кілометрів зо два на день, якщо не було дощу. Його звичайний маршрут пролягав до публічної бібліотеки Деррі, потім до «Бекпейджс» — книжкової крамнички зі старими виданнями, а звідти до газетного кіоску на розі Мейн і Вітчгем-стріт.