— Мені ці поштовхи зовсім не здаються аж такими обережними й делікатними, — заперечив Ральф. Рука його мимоволі потяглася до того місця, у яке не так давно впиралося вістря ножа Чарлі Пікерінґа.
— Та звісно. Жахливо, коли ось так людину штрикають ножем. Хвалити Бога, при тобі виявився газовий балончик. Ти вважаєш, що старий Дор теж бачить аури? Що хтось із того світу наказав йому покласти балончик у кишеню твоєї куртки?
Ральф безпомічно знизав плечима. Він думав про це, але так і не міг збагнути. Бо якщо Дорренс учинив саме так, звідси випливало, що якась
(буття)
сила або істота знала, що Ральфові буде потрібна допомога. Цій силі — або істоті — також мало бути відомо, що: по-перше, Ральф у неділю піде в бібліотеку; по-друге, досить тепла погода зміниться настільки, що буде потрібна куртка; по-третє, яку саме куртку він вибере. Інакше кажучи, мова йшла про якусь силу, що володіла даром передбачення. Думка про те, що його могла намітити така сила, лякала до смерті. Ральф визнавав, що у випадку з аерозолем втручання, можливо, врятувало йому життя, але страх однаково переважував.
— Можливо, — мовив він. — Можливо, щось справді використало Дорренса як хлопчика на побігеньках. Але чому?
— І що нам робити тепер? — додала Луїза.
Ральф міг лише похитати головою.
Луїза глянула на годинника, що визирав із-за фотографій чоловіка у пальті з єнотовим коміром і легковажної з виду дівчини, відтак потягнулася до телефону.
— Майже пів на четверту! Боже мій!
Ральф торкнувся її руки:
— Кому ти збираєшся дзвонити?
— Сімоні Кастоньї. Сьогодні вдень я, Сімона й Міна збиралися у Ладлоу пограти в покер, але після всього, що сталося, перелякана бабуся ризикує програти останні штани. — Луїза розсміялася, а потім мило почервоніла: — Це просто примовка.
Не встигла вона зняти трубку, як Ральф, прикривши долонею її руку, мовив:
— Іди грати в покер, Луїзо.
— Правда? — Її погляд одночасно виражав сумнів і розчарування.
— Так. — Ральф ще не зовсім чітко розумів, що відбувається, але відчував, що ситуація скоро зміниться. Луїза казала, що її підштовхують, у Ральфа ж це відчуття асоціювалося із плином — так ріка несе легенького човника, що потрапив у біду. Але він не бачив, куди його несе; береги затягнуті чорним туманом, і тепер, коли плин прискорювався, він чув гул порогів попереду.
«І все-таки, Ральфе, є й тіні. Тіні в імлі».
Правильно. До того ж від цього не стає спокійніше. Може, це просто дерева, схожі на пазуристі щупальця… Але, з іншого боку, вони цілком можуть виявитися й пазуристими щупальцями, які прикидаються, що вони дерева. Доки Ральф не знав нічого напевно, йому хотілося, щоб Луїза не залишалася в місті. У нього виникло непереборне передчуття або, можливо, всього лише надія, яка переродилася в передчуття, — що лікар № 3 не зможе піти за нею в Ладлоу.
«Тобі не можуть бути відомі такі речі, Ральфе». Можливо, й так, але він почував свою правоту й до того ж був переконаний, що у світі аур відчувати і знати означало майже те саме. Напевно Ральф знав лише одне: лікар № 3 ще не відітнув «мотузочку» Луїзи; це Ральф бачив на власні очі, як і радісне, здорове світіння її молочно-блакитної аури. І все ж Ральф не міг позбутися наростаючої впевненості, що лікар № 3 — безумець — має намір перерізати «мотузочку» і, незважаючи ні на що, перерізання цієї пуповини — смертельний, убивчий акт.
«Припустімо, ти правий, Ральфе! Припустімо, він не зможе сьогодні дістатися до неї в Ладлоу. А завтра? Післязавтра? Наступного тижня? Де ж рішення? Нехай вона зателефонує своєму синові й цій стерві-невістці й повідомить, що змінила думку про Ріверв’ю Естейт і згодна перебратися туди?»
Ральф не знав. Але йому був потрібен час на роздуми, і він розумів, що конструктивно мислити не зможе, якщо він не буде впевнений у цілковитій безпеці Луїзи, хоча б тимчасово.
— Ральфе? Знову в тебе розпатланий погляд.
— Який погляд?
— Розпатланий. — Луїза поправила зачіску. — Це слово я використовувала для опису містера Чесса, коли він робив вигляд, що слухає мене, а насправді думав про свою колекцію монет. Я безпомилково впізнаю цей погляд, Ральфе. Про що ти думаєш?