— Луїзо, коли ти збираєшся повернутися із вечірки з картами?
— Ну, це залежить від низки причин.
— І яких же?
— Чи ми зайдемо поласувати шоколадними тістечками.
Луїза говорила з виглядом людини, яка відкриває військову таємницю.
— Припустімо, ви одразу підете додому.
— Тоді о сьомій. Або о пів на восьму.
— Як тільки прийдеш додому, одразу ж зателефонуй мені. Ти це зробиш?
— Так. Ти хочеш, щоб я поїхала з міста, правильно? Саме це насправді означає твій розпатланий погляд?
— Ну…
— Ти вважаєш, що ця огидна лиса істота хоче нашкодити мені, так?
— Я припускаю це.
— Він може нашкодити й тобі!
— Так, але…
«Наскільки мені відомо, Луїзо, наразі він ще не носить жодної з моїх улюблених штучок».
— Але що?
— До твого повернення зі мною нічого не станеться, ось і все. — Ральф, згадавши її в’їдливу заввагу стосовно сучасних чоловіків, спробував напустити на себе суворий вигляд. — Їдь грати в карти і дай змогу зробити цю справу мені. Це наказ.
Керолайн за подібних обставин або розсміялася б, або розсердилася на таке наслідування вимогливих, крутих глав сімейств із «мильних опер». Луїза, що належала до абсолютно іншої школи жіночої думки, лише кивнула і, певно, була задоволена, давши йому право думати й вирішувати за неї.
— Добре. — Вона глянула йому просто в очі. — Ральфе, ти знаєш, що маєш робити?
— Ні. Поки що ні.
— Добре, що ти бодай зізнаєшся в цьому. — Поклавши руку йому на плече, Луїза легенько поцілувала Ральфа в губи. У паху в нього розлилося благодатне тепло. — Я поїду в Ладлоу й виграю п’ять доларів у покер у дурненьких дівчаток, а ввечері ми поговоримо про те, що нам робити далі. Домовилися?
— Так.
Блискавична посмішка, що промайнула радше в очах, припускала, що вони зможуть не тільки поговорити, якщо Ральф наважиться… І в цю мить Ральф відчув себе розпачливим сміливцем. І навіть суворий погляд містера Чесса не похитнув його рішучості.
Розділ чотирнадцятий
Була за чверть четверта, коли Ральф перетнув Гарріс-авеню й підійшов до свого будинку. Утома знову поверталася, Ральфові здавалося, що він не спав цілу вічність. І в той же час він почував себе краще, ніж раніше. Був більш зібраним. Більше сам собою.
«А може, тобі просто хочеться вірити в це? У те, що людина не може переживати такі страждання без якої-небудь нагороди? Чудова думка, Ральфе, але не надто реалістична».
«Гаразд, — подумав він. — Зараз я трохи збентежений».
Так воно й було. А ще він відчував страх, утому, цілковиту розгубленість і дещицю жадання. Одна чітка думка проходила червоною ниткою крізь цю мішанину емоцій, одне, що йому необхідно зробити до того, як він займеться іншими проблемами: помиритися з Біллом. Якщо будуть потрібні вибачення, він погодиться й на це. Зрештою, він повинен вибачитися. Адже не Білл прийшов до нього й сказав: «Старий, ти маєш жахливий вигляд, розкажи-но мені, що відбувається». Ні, це він пішов до Білла. Він помилився, але це, однак, нічого не міняє…
«Господи, Ральфе, ну що мені з тобою робити?»
Здивований голос Керолайн пролунав настільки ж чітко, як бувало в перші тижні після її смерті, коли він боровся з приступами розпачливої туги, подумки обговорюючи з Керолайн усі проблеми… Іноді він розмовляв з нею вголос, якщо доводилося залишатися самому в домі.
«Саме Білл першим затіяв сварку, а не ти. Бачу, ти і далі налаштований украй критично до себе, як і тоді, коли я ще була жива. Здається, деякі речі ніколи не змінюються».
Ральф посміхнувся. Що ж, можливо, деякі речі справді ніколи не змінюються, і, можливо, у суперечці винен саме Білл. Питання в тому, чи хоче він позбутися товариства Білла через дурну сварку й дріб’язкове з’ясовування того, хто з них правий, а хто ні. Ральфові цього не хотілося, і якщо для примирення будуть потрібні вибачення, яких Білл не зовсім і заслужив, то що тут жахливого? Наскільки йому відомо, язик не зламається від двох коротеньких складів: «ви-бач». Керолайн усередині нього відповіла на цю думку скептичним мовчанням. «Та нехай уже, — подумки повідомив їй Ральф. — Я зроблю це для себе, а не для нього. Або для тебе, якщо вже на те пішло».
Ральф був здивований, навіть уражений, яке почуття вини викликала в ньому остання думка — начебто він богохульствував, поглумився над святинею. Але думка не стала від цього менш доречною.
Ральф зупинився, шукаючи в кишені ключі, й побачив записку, прикріплену до дверей. Він пошукав окуляри, але згадав, що залишив їх на кухонному столі. Ральф подався назад, намагаючись розібрати закарлючки Білла: