— І це не збіг, — задумливо мовив він.
Але що ж тоді? Обриси в імлі? Таємне місто? Та жодна з цих фраз не давала відповіді.
Ральф сів на стіл, зняв черевики й схрестив ноги. Вітер ворушив його волосся. Він сидів посеред опалого листя, злегка схиливши голову й насупивши брови, нагадуючи будду під час медитації, як на картині сучасного живописця. Ральф ретельно аналізував свої враження щодо лікаря № 1, № 2… А потім зіставляв їх із враженнями про лікаря № 3.
Перше враження: всі троє скидалися на прибульців з космосу — таких, якими їх зображують у бульварних газетках типу «Внутрішній погляд» на картинках з підписом «З архіву художника». Ральф знав, що ці безволосі темноокі образи містичних прибульців із космосу відомі вже багато років; розповідям людей про контакти з лисими карликами — так званими лисими лікарями — майже стільки ж часу, скільки й чуткам про НЛО. Ральф був упевнений, що читав про це ще в шістдесяті.
— Припустімо, є й інші, — повідомив Ральф горобцеві, що примостився на кришці сміттєвого бачка. — Скажімо, їх не троє, а триста. Або три тисячі. І бачили їх не лише ми з Луїзою. І… І хіба не згадували люди, які описують подібні зустрічі, про наявність гострих предметів? Так, але не про ножиці й скальпелі… Більшість стверджували, що їх викрали силою, говорили про зонди, адже так?
Горобець полетів. Ральф не помітив цього. Він думав про лисих карликів, які відвідали Мей Лочер у ніч її смерті. Що ще відомо про них? Що ще він помітив? Вони в білих халатах, які вдягали лікарі у телесеріалах п’ятдесятих-шістдесятих років, такі ж халати дотепер носять фармацевти. Ось лише їхні халати, на відміну від халата лікаря № 3, були чисті. У лікаря № 3 іржавий скальпель. Якби на ножицях лікаря № 1 була іржа, Ральф однаково не помітив би її, навіть за допомогою бінокля. «Щось іще — можливо, і не настільки важливе, але все-таки ти помітив це. Тип із ножицями, — правша, судячи з того, як він тримав свою зброю. Лікар зі скальпелем лівша».
Ні, можливо, це не настільки важливе, але щось — ще один з обрисів у тумані, ледь завважене його розумом цього разу, — все одно прояснилося. Щось стосовно дихотомії[40] лівого й правого.
— Піди ліворуч, і будеш правий, — пробурмотів Ральф, повторюючи жарт зі старого анекдоту, суть якого вже забулася. — Піди праворуч, і виявишся лівим.
Гаразд, що іще йому відомо про цих карликів?
Ну, їх, звичайно ж, оточувала аура — таки приємна, золотаво-зелена, і вони залишили
(сліди людини в білому)
після себе схеми танцювальних па, як у самовчителі Артура Мюррея. І хоча їхні риси вражали безликістю, від аур цих істот віяло силою… І розважливістю… І…
— І гідністю, чорт забирай, — пробурмотів Ральф. Новий порив вітру, і новий шквал листя полетів униз. Ярдів за п’ятдесят від майданчика для пікніків, поряд зі старою залізничною колією, повалене бурею старе дерево тяглося до Ральфа вузлуватими гілками, які справді нагадували розставлені щупальця.
Раптом Ральфові здалося, що в ту ніч він бачив занадто багато як для старого, який, вочевидь, доживає віку і якого Шекспір (та й Білл Мак-Ґоверн) називав «спущені панталони». І нічого з того, що він побачив, не таїло в собі небезпеки або диявольської загрози.
Те, що Ральф згадав про диявольські підступи, зовсім не дивно. Ці незнайомці лякали фізично; він бачив, як вони виходили з будинку хворої жінки в нічний час, коли люди взагалі вкрай рідко ходять у гості; він побачив їх майже одразу після того, як йому приснився кошмар. Тепер, одначе, спливли й інші подробиці. Вони стояли на веранді будинку Мей, начебто мали на те законне право, і справляли враження старих друзів, які зупинилися побалакати, щоб потім розійтися у своїх справах. Два приятелі, які ще раз обговорювали спільну проблему, перш ніж розійтися після нічної зміни.
«Але ж це лише твої особисті враження, Ральфе, то чи можна їм довіряти?»
Однак Ральф вважав, що він може довіряти своїм враженням. Будинок місіс Лочер був їхнім відправним пунктом.
Гаразд, отже лікарі № 1 і № 2 відрізняються від третього, як день від ночі. Вони охайні, а той нечупара, їх оточувала аура, а в того вона була відсутня (принаймні, Ральф не помітив її), вони мали ножиці, а в третього в руці був скальпель, вони здавалися розважливими й розумними, як двійко поважних громадян, третій же нагадував збожеволілого туалетного пацюка.
«Зрозуміло лише одне: всі вони — надприродні істоти, і, крім Луїзи, тут про їхню присутність відомо лише Еду Діпно. Поб’ємося об заклад, скільки часу йде в Еда на сон?»
— Ні, — вирішив Ральф. Він підняв руки й підніс їх до очей. Руки злегка тремтіли. Ед згадував про лисого лікаря. Чи мав він на увазі цих лисих карликів, коли говорив про центуріонів? Ральф не знав. Він майже сподівався на це, тому що саме слово «центуріони» з кожним разом викликало все більш жахаючі образи: подобу духів смерті з фантастичної трилогії Толкієна. Лиховісні скелети верхи на кривавооких конях, що скачуть на шабаш гоббітів.