«Вулиця — це карнавал енергії, — подумав Ральф. — Енергії, виділеної цими хлопчаками за дев’яносто секунд двобою, вистачило б для освітлення Деррі на весь тиждень, а якби люди могли вловлювати енергію, яку виділяє юрба — внутрішню енергію грибоподібної хмари, — її, можливо, вистачило б на освітлення всього Мена впродовж цілого місяця. Уяви собі видовище світу аур на Таймс-сквер за дві хвилини до опівночі в новорічну ніч?»
Ральф не уявляв, та й не хотів. Він підозрював, що побачив лише краєчок настільки могутньої сили, що в порівнянні з нею вся ядерна зброя, створена з 1945 року, видасться іграшковими пістолетиками, з яких діти стріляють по порожніх консервних бляшанках. Сили, достатньої для знищення Всесвіту… Або для створення нового.
Ральф піднявся до себе, поклав в одну каструлю консервовані боби, а в іншу кілька сосисок і почав метатися по кімнатах, клацаючи пальцями, куйовдячи волосся, чекаючи, коли ж буде готова його холостяцька вечеря. Утома, що невидимим каменем висіла на ньому з середини літа, відступила; він почував себе сповненим невгамовної, нестримної енергії, він був повен нею. Напевно, саме тому людям так подобаються бензедрин і кокаїн, ось лише коли дія цієї сили закінчиться, людина буде почувати себе вичавленим лимоном — скоріше використаним, ніж користувачем.
Ральф Робертс, який не знав, що волосся, по якому він проводив п’ятірнею, стало густішим і вперше за останні п’ять років у ньому з’явилися темні пасма, метався по квартирі, спочатку муркочучи, потім наспівуючи старенький рок-н-рольний мотивчик початку шістдесятих.
Боби булькали у своїй каструлі, сосиски варилися у своїй — ось лише Ральфові здавалося, що вони танцюють у такт старій пісеньці. Наспівуючи, Ральф покришив сосиски в боби, залив півпінтою кетчупу, додав гострого соусу, все перемішав і пішов до дверей з паруючою каструлею в руці. Зовсім як дитина, що спізнюється на свій перший у житті урок, Ральф жваво збіг сходами на перший поверх. Із шафи в прихожій він дістав старий жакет — той належав Мак-Ґоверну, але — якого біса! — і вийшов на веранду.
Аури зникли, але Ральф не розчарувався; у цей час його більше цікавив запах їжі. Він не пам’ятав, коли востаннє відчував такий голод. Сівши на верхню сходинку, виставивши вперед довгі кощаві ноги, Ральф заходився вечеряти. Перший ковток обпалив губи і язик. Але замість того, щоб перечекати, Ральф почав їсти швидше, майже не розжовуючи.
Ум’явши половину бобів, Ральф зробив перепочинок. Звір у шлунку ще не пішов на спочинок, але трохи втихомирився. Ральф притамував відрижку, оглядаючи Гарріс-авеню з почуттям такого задоволення, якого він не відчував уже багато років. За цих обставин задовольнятися було особливо нічим, однак це нічого не міняло. Коли востаннє він почував себе так само добре? Напевно, у той ранок, коли він прокинувся в сараї, вражений переплетенням променів — тисячами розмаїтих ниток, які заливали світлом тепле запашне місце його нічлігу.
«Або взагалі ніколи»
Так, або взагалі ніколи.
Він помітив місіс Перрін, яка швидше за все поверталася з «Надійного місця» — гібриду безкоштовної харчевні й нічліжки для бездомних. Ральф знову здивувався її дивній, ковзкій ході. Вона йшла прямо, начебто проковтнувши ціпок, і навіть не погойдувала стегнами. Її волосся, все ще темне, стримувала — а швидше за все, стискала — сітка для волосся, яку вона носила, немов лицар збрую. Товсті панчохи кольору лакричних льодяників виростали з бездоганно білих туфель… Сьогодні ввечері місіс Перрін надягла чоловіче вовняне пальто, поли якого ховали ноги аж до самих щиколоток, так що очам Ральфа було доступно не так і багато. Здавалося, при ходьбі вона покладалася лише на верхню частину ніг — Ральф подумав, що це, найімовірніше, результат хвороби хребта, — і через цей спосіб пересування, вкупі з довгим пальтом, у вигляді Естер Перрін було щось сюрреалістичне. Вона нагадувала фігурку чорної королеви на шахівниці, яку або пересуває чиясь невидима рука, або ж вона рухається з власної волі.
Коли старенька наблизилася до місця, де сидів Ральф — одягнений у ту ж порвану сорочку — й поглинав вечерю просто з каструлі, — аури знову почали просочуватися у видимий світ. Запалилися ліхтарі, і тепер Ральф бачив ніжно-бузкові арки, що висіли над кожним з них. Над деякими дахами здіймалося червоне марево, інші дахи виливали жовтий туман, подекуди миготіли світло-вишневі проблиски. На сході, де вже збиралася ніч, обрій майорів неясними зеленими спалахами.