(— Ми ж нічим не можемо допомогти йому, Ральфе? Ми абсолютно нічого не можемо зробити?)
Ральф міцніше обійняв Луїзу. Він бачив, що її аура повернулася до колишнього — нормального стану.
Мак-Ґоверн і його приятель тепер ішли по коридору в їхній бік. Скоряючись імпульсу, Ральф відсунувся від Луїзи й завмер просто перед сливовим паном, який слухав просторікування Мак-Ґоверна щодо трагедії старіння й кивав у потрібних місцях.
(— Ральфе, не роби цього!)
(— Усе нормально, не хвилюйся.)
Але одразу він втратив упевненість, що все було нормально. Ще секунда, і він відступив би, але в цей момент сливовий пан, невидюще дивлячись просто йому в обличчя, пройшов крізь нього. Відчуття, що охопило тіло Ральфа, скидалося на поколювання, яке відчуває людина, ворушачи затерплою від тривалого й незручного сидіння ногою. На долю секунди його аура й аура сливового пана змішалися, і Ральфові стало відомо все, що тільки можна було довідатися про цю людину, включаючи й сни, що снилися йому в утробі матері. Сливовий пан завмер на місці.
— Що трапилося? — поцікавився Мак-Ґоверн.
— Нічого, але… Ти чув гуркіт? Схоже на постріл вихлопної труби автомобіля.
— Ні, слух у мене тепер уже не той, що колись. — Мак-Ґоверн хихикнув. — Якщо щось справді вибухнуло, сподіваюся тільки, що не в лабораторіях ядерної фізики.
— Тепер я теж нічого не чую. Швидше за все, просто моя уява.
Вони звернули до палати Боба Полгерста.
Ральф подумав: «Місіс Перрін сказала, що це схоже на пістолетний постріл. Подруга Луїзи подумала, що по ній повзла комашка, можливо, навіть укусила її. Просто різний підхід — так і піаністи по-різному виконують одну і ту ж п’єсу. Одне слово, люди відчувають, коли ми стикаємося з ними. Не знають, що це таке, але, поза всяким сумнівом, відчувають».
Луїза взяла Ральфа за руку й повела до палати № 313.
Вони стояли в коридорі, дивлячись крізь двері, як Мак-Ґоверн всідався на стілець біля ніг хворого. У кімнаті зібралося не менше восьми людей, і Ральф не міг бачити Боба Полгерста достатньо чітко, зате він бачив інше: хоча Боб і був оточений щільним саваном, «мотузочка» його залишалася недоторканою. Вона мала такий же неохайний вигляд, як і іржава вихлопна труба, відбита в одному місці й покручена в іншому… Але залишалася цілою.
Ральф повернувся до Луїзи:
(— Цим людям доведеться чекати довше, ніж вони розраховують.)
Луїза кивнула, тоді показала вниз на золотаво-зелені відбитки кроків — сліди чоловіків у білому. Ральф побачив, що сліди минули палату № 313, але звернули до наступних дверей — № 315, палати Джиммі В. Разом з Луїзою вони підійшли ближче й заглянули всередину. У Джиммі В. було троє відвідувачів, але один із них, що сидів поруч із ліжком. вважав, що крім нього тут більше нікого немає. Цим одним виявився Фей Чепін, який машинально переглядав купу листівок з побажаннями швидкого видужання, що лежали на тумбочці біля ліжка Джиммі. Двоє інших були саме тими лисими лікарями, яких Ральф уперше побачив біля будинку Мей Лочер. Вони стояли в ногах ліжка Джиммі В., урочисті у своїх сліпучо-чистих халатах, і тепер, зблизька, Ральф помітив відмінності в їхніх гладких, майже ідентичних обличчях. Просто таке неможливо розгледіти в бінокль — або поки не просунешся хоч трохи вище сходинками сприйняття. В основному відмінність завважувалася в очах — темних, без зіниць, затягнутих золотавим сяйвом. Ці очі світилися розумом і свідомістю. Їхні аури блищали й спалахували, мов одяг імператора…
…Або, можливо, центуріонів. Вони глянули на Ральфа й Луїзу, що стояли під дверима і трималися за руки, як двійко заблукалих у чарівному лісі малят, і посміхнулися їм.
(«Привіт, жінко».)
Мовив лікар № 1. У правій руці він тримав ножиці. Неймовірно довгі леза здавалися дуже гострими. Лікар № 2 зробив крок назустріч і кумедно вклонився:
(«Привіт, чоловіче. Ми на вас чекали».)
Ральф відчув, як напружилася, а потім обм’якла рука Луїзи, коли вона вирішила, що їм нібито нічого наразі не загрожує. Вона ступила крок, переводячи погляд з лікаря № 1 на лікаря № 2 і знову на першого.
(— Хто ви?)
Лікар № 1 схрестив руки на маленьких грудях. Гострі леза ножиць уляглися на всю довжину на обтягнуте білим ліве передпліччя.
(— У нас немає імен у тому розумінні, в якому їх мають шот-таймери, але ви можете називати нас, як у легенді, яку тобі розповів цей чоловік. Те, що спершу ці імена належали жінкам,[41] нам однаково, бо ми за статтю не розрізняємося. Я буду Клото, хоча мені й не доводиться прясти нитку, а мій приятель і колега буде Лaxecic, хоча він ніколи не тягнув нічий жереб. Заходьте сюди — обоє, будь ласка!)
41
Мойри (гр.), або парки (рим.) — богині долі, дочки Зевса й Феміди. Стародавні греки уявляли їх як трьох жінок похилого віку: Клото («Прядильниця»), сидячи за веретеном, пряде життєву нитку; Лахесіс («Та, що визначає долю») всліпу виймає жереб, що випадає людині; Атропос («Невблаганна») у призначену годину обрізує нитку життя.