(— Дуже добре. По-перше, вам слід усвідомити, що хоча все, що відбувається, й здається несподіваним і тривожним, та насправді це не виходить за рамки природного. Я й мій колега робимо те, що призначено нам, Атропос чинить так, як слід діяти йому, а ви, мої дорогі шот-таймери, будете робити те, що належиться вам.)
Ральф гірко посміхнувся:
(— У цьому, я гадаю, й полягає свобода вибору?)
Лахесіс: (— Не слід так думати! Просто те, що ви називаєте свободою вибору, є складовою того, що ми називаємо великим коловоротом існування).
Луїза: (— Ми дивимося немов крізь темну завісу… Ви це маєте на увазі?)
Клото, посміхаючись юнацькою посмішкою: (— Вислів із Біблії? Чудово сказано).
Ральф: (— І дуже зручно для таких хлопців, як ви. Але поки що не будемо про це. У нас є й приказки, які не мають відношення до Біблії, панове, але теж непогані. Наприклад: «Не треба підсолоджувати пігулку». Сподіваюся, ви запам’ятаєте).
Однак Ральфові здалося, що він вимагав занадто багато.
Клото говорив дуже довго. Ральф не знав, скільки часу минуло, тому що на цьому рівні тривалість часу була іншою — більш стислою. Часом у мові Клото взагалі були відсутні слова, вербальні терміни замінялися простенькими яскравими образами, як у дитячих ребусах. Ральф припускав, що вони користувалися прийомами телепатії, що само по собі й було дивно, але в процесі спілкування це здавалося природним, як сам подих.
Іноді слова й образи губилися, їх обривали паузи
(--------)
подиву. Але навіть тоді Ральф зазвичай уловлював зміст того, що намагався пояснити Клото, і йому здавалося, що Луїза розуміє приховане в цих паузах навіть краще, ніж він сам.
(— По-перше, у тій сфері існування, в якій живете ви, є лише чотири константи життя, що накладаються
(--------)
одна на одну. Ці чотири константи такі: Життя, Смерть, Визначеність та Випадковість. Для вас усі чотири слова мають свій сенс, але тепер ваше уявлення про Життя й Смерть трохи змінилося, чи не так?)
Луїза й Ральф зніяковіло кивнули.
(— Лахесіс і я — посланці Смерті. Це робить нас фігурами, що вселяють жах у шот-таймерів. Навіть ті, хто робить вигляд, що приймає нас і наше завдання, відчувають страх. Нас іноді зображують у вигляді кістяків або чудовиськ у балахоні з каптуром, що прикриває обличчя.)
Клото обхопив маленькими рученятами обтягнуті білим плечі й зробив вигляд, що тремтить. Бурлеск настільки вдався, що Ральф посміхнувся.
(— Але ми не лише посланці Смерті, Ральфе й Луїзо, ми також і посланці Визначеності. А тепер слухайте уважно, щоб не зрозуміти мене перекручено. Серед вас є ті, хто вважає, що все, що відбувається, наперед визначене, і ті, хто думає, начебто всі події є лише випадковими збігами обставин. Правда ж полягає в тому, що життя — це і випадковість, і визначеність, хоча й не в однакових пропорціях. Життя — це як)
Тут Клото замкнув руки в коло, немов дитина, що намагається показати форму земної кулі, і всередині цього кола Ральф побачив блискучий образ: тисячі (а може, й мільйони) гральних карт просипалися різномастим дощем чирви, піки, хрестів і бубни. Ральф бачив і джокерів у цій величезній колоді; їх було не так багато, щоб вони могли утворити власну колоду, але якщо казати про пропорції, то їх було набагато більше ніж два або три джокери, що входять до складу звичайних гральних карт. Кожен джокер посміхався й на кожному була панама з відкушеним півмісяцем.
У кожного в руці був затиснутий іржавий скальпель.
Ральф великими круглими очима глянув на Клото. Той кивнув.
(— Так. Не знаю, що саме ти побачив, але знаю, що саме це я й намагався пояснити. Луїзо? А ви зрозуміли?)
Луїза, яка полюбляла карточні ігри, кивнула, сполотнівши:
(— Атропос — джокер у колоді. Саме це ви й хотіли сказати).
(— Він посланець Випадковості. Ми, Лахесіс і я, служимо тій, іншій, силі, яка відповідає за більшість подій, що відбуваються в житті як окремої людини, так і більшого потоку. На вашому рівні споруди, Ральфе й Луїзо, кожна істота смертна, і її час визначений. Це не означає, що дитина, щойно народившись, носить табличку з написом: «ПЕРЕРІЗАТИ ПРОМІНЬ ЖИТТЯ У 84 РОКИ, 11 МІСЯЦІВ, 9 ДНІВ, 6 ГОДИН, 4 ХВИЛИНИ І 21 СЕКУНДУ». Про таке смішно й думати. І все ж відпущений час, зазвичай, відмірюється наперед, і, як ви вже могли переконатися, людські аури, крім основних своїх функцій, діють ще і як годинники.)
Луїза поворухнулася, і коли Ральф повернувся до неї, то помітив разючу річ: небо над головою почало бліднути. Було близько п’ятої ранку. У лікарню вони приїхали у вівторок о дев’ятій вечора, а тут геть раптово настав ранок, середа, шосте жовтня. Ральф чув приказку, що час летить непомітно, але щоб аж так…