Луїза: (— Саме це й сталося з Розалі?)
Клото: (— Атропос — ось що сталося з Розалі. Джо Вайзер, знайомий Ральфа, був лише тим, що ми називаємо «виконуючою обставиною»).
Лахесіс: (Атропос — це й сталося з вашим другом, покійним містером Мак-Ґоверном).
І Ральф, і Луїза відчули одне й те ж: сум, але не подив. День уже наближався до вечора, минуло більше вісімнадцяти годин, за часом шот-таймерів, після їхньої останньої зустрічі з Біллом, а Ральф знав, що жити Мак-Ґоверну залишалося зовсім мало. Луїза, яка так необережно просунула руку всередину нього, знала все ще краще.
Ральф: (— Коли це сталося? Коли?)
Лахесіс: (— Невдовзі після нашої зустрічі. Коли він виходив з лікарні. Співчуваю вам, і даруйте, що повідомляю сумну новину так незграбно. Ми дуже рідко розмовляємо з шот-таймерами, тому й забуваємо, як саме варто говорити. Я не хотів образити вас, Ральфе і Луїзо).
Луїза сказала, що вона все розуміє, але сльози однаково котилися по її щоках, і Ральф відчув, як вони навертаються на очі і йому. З думкою, що Білл міг умерти — що його забрав безмозкий карлик у брудному халаті, — змиритися було важко. Як можна повірити, що Мак-Ґоверн більше ніколи іронічно не зведе брову? Ніколи не буде просторікувати про те, як погано старіти? Неможливо. Ральф різко повернувся до Клото:
(— Покажи нам.)
Клото, здивовано, майже зніяковіло: (— Я… не думаю…)
Ральф: (— Для нас, шот-таймерів, бачити — те саме, що повірити. Хіба ви цього не знали?)
Несподівано заговорила Луїза:
(— Так — покажіть нам. Але стільки, скільки ми зможемо зрозуміти й прийняти. Постарайтеся, щоб нам не стало гірше, ніж є.)
Клото й Лахесіс, переглянувшись, знизали плечима. Лахесіс підняв два пальці правої руки, створюючи зелено-голубий потік світла. У ньому Ральф побачив чітке зображення коридора відділення інтенсивної терапії. З’явилася медсестра з візком, на якому були розкладені ліки. Оддалік вона мовби зігнулася, а потім зникла з очей.
Луїза, захоплено, незважаючи на обставини: (— Все одно що дивитися кіно на поверхні мильної бульки!)
З палати Боба Полгерста вийшли Мак-Ґоверн і сливовий пан. Мак-Ґоверн був у старому светрі, а його приятель застібав «блискавку» куртки; очевидно, вони вирішили відкласти сидіння біля смертного одра до наступного дня. Мак-Ґоверн повільно плівся за сливовим паном. Ральф бачив, що його сусід, а почасти й друг має не такий уже й хороший вигляд.
Він відчув, як Луїза стиснула його руку. Ральф погладив її по долоні.
Не дійшовши до ліфта, Мак-Ґоверн зупинився, притулився до стіни й похнюпив голову. Вигляд у нього був, як у бігуна на фініші виснажливого марафону. Якусь мить сливовий пан продовжував іти. Ральф бачив, як ворушаться його губи, і подумав: «Він розмовляє з порожнечею, але ще не знає цього».
Раптово Ральфові перехотілось дивитися.
Усередині синьо-зеленого екрана Мак-Ґоверн схопився за груди. Друга рука розтирала горло. Ральф не міг сказати напевне, але йому здалося, що в очах Білла застиг страх. Ральф згадав гримасу ненависті, що спотворила обличчя лікаря № 3, коли той зрозумів, що шот-таймер втручається в його справи з приблудним собакою. Що ж тоді він сказав?
(«Я ж відтрахаю тебе. У хвіст і в гриву. І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Ти…»)
Жахливий здогад, майже впевненість промайнула в думках Ральфа, поки він спостерігав, як Мак-Ґоверн повільно осідає на підлогу.
Луїза: (— Досить цього, будь ласка, заберіть це).
Вона уткнулася обличчям у плече Ральфа. Клото й Лахесіс тривожно перезирнулися, і Ральф усвідомив, що подумки він уже почав переглядати своє ставлення до них як до всевідаючих і всемогутніх. Можливо, вони й надприродні істоти, але зовсім не чарівники. Ральф сумнівався й у їхній здатності пророкувати майбутнє — володарі справжнього магічного Кристалу навряд чи мають у своєму репертуарі такі погляди.
«Вони, як і ми, намацують шлях серед невідання», — подумав Ральф і відчув мимовільне співчуття до пана К. і до пана Л.
Синьо-зелений світловий екран перед Лахесісом — і образи, що тріпотіли всередині, — раптово зникли.
Клото, ніби захищаючись: (— Пам’ятайте, будь ласка, що це був ваш вибір, Ральфе й Луїзо. Ми не хотіли показувати).
Ральф слухав, не слухаючи. Думка вела його далі — він хоч і не хотів дивитися на неприємну фотографію, але був не в змозі відвернутися. Він думав про панаму Білла… Про вицвілу хустку, що служила Розалі нашийником… І про брильянтові сережки Луїзи.
(«І твоїх друзів відтрахаю. Ти зрозумів мене? Сподіваюся. Я це вже майже зробив».)