— Ось ми й приїхали, — повідомив він Луїзі. — І ми не просто будемо їсти, ми з’їмо все, що зможемо. Навряд чи сьогодні матимемо ще можливість.
Луїза посміхнулася, як школярка.
— Щодо мене можеш не турбуватися, Ральфе. — Вона посунулася трохи на сидінні. — До того ж мені необхідно витратити пенні.
Ральф кивнув. Ніякої їжі з вівторка, як і ніяких зупинок для відвідування туалету. Луїза може витратити пенні, він же мав намір окупувати кабіну чоловічого туалету й спустити кілька доларів.
— Ходімо, — сказав Ральф, вимикаючи мотор. — Спочатку туалет, потім перекуска.
По дорозі Луїза сказала йому (мовлячи трохи манірно), що навряд чи Міна або Сімона повідомили про її зникнення. Коли Ральф обернувся до неї, щоб запитати про причини такої впевненості, він здивувався, побачивши, що жінка почервоніла.
— Вони ж знають, що я багато років закохана в тебе.
— Ти жартуєш?
— Ні, звичайно, — ще дужче бентежачись, відповіла Луїза. — Керолайн теж здогадувалася. Деякі жінки протестували б, але вона знала, наскільки все цнотливо. І наскільки я необразлива. Вона була такою гарною, Ральфе.
— Так.
— Загалом, вони подумають, що ми… Ну, сам розумієш.
— Усамітнилися по-французькому?
Луїза розсміялася:
— Щось на кшталт цього.
— А тобі б хотілося усамітнитися, Луїзо?
Жінка, ставши навшпиньки, шепнула йому на вухо:
— Якщо ми виберемося з цієї пригоди живими, ти тільки запитай.
Ральф поцілував її в куточок рота й прочинив вхідні двері:
— Можете розраховувати на мене, мадам.
Вони розійшлися, а коли Ральф знову приєднався до неї, Луїза була одночасно замислена і вражена.
— Не можу повірити, що це я, — тихо мовила вона. — Хвилини зо дві розглядала себе в дзеркало, але не вірю своїм очам. Зникли «гусячі лапки» у куточках очей і, Ральфе… моє волосся. — Темні іспанські очі дивилися на нього, іскрячись подивом. — А ти! Боже мій! Навряд чи ти мав такий вигляд навіть у сорок років.
— Ні. Але ти б подивилася на мене в тридцять — суцільний натиск і сила.
Луїза хихикнула:
— Ходімо, дурнику, сядемо й знищимо кілька калорій.
— Луїзо…
Вона глянула на нього поверх розкритого меню.
— У туалетній кімнаті я намагався викликати аури, але не зміг.
— Звідки таке бажання!
Ральф знизав плечима, не бажаючи розповідати про параноїдальний синдром, який він відчув, поки мив руки й розглядав своє дивно помолоділе обличчя в заляпаному водою дзеркалі. Раптом йому здалося, що він не сам. Але що іще гірше, Луїза могла бути не сама в сусідній кімнаті. Цілком можливо, що саме в цей момент абсолютно невидимий Атропос скрадається до неї, брильянтові сережки блищать у мочках його вух… Він простягає руку зі скальпелем…
Потім замість сережок Луїзи або панами Мак-Ґоверна уявним поглядом він помітив скакалку, через яку під час їхньої першої зустрічі стрибав Атропос
на майданчику біля хлібного магазину, скакалку, що раніше належала маленькій дівчинці, яка випала з вікна другого поверху під час гри й померла в результаті перелому шиї (яка безглузда випадковість, попереду в неї було все життя; якщо на світі є Бог, чому ж він допускає таке, і так далі й тому подібне, не кажучи вже про чутки й плітки). Ральф наказав собі припинити подібні думки, переконаний, що й без параної справи не найкращі, але він не міг не уявляти, як Атропос відтинає «мотузочку» Луїзи… В основному через розуміння, що Атропос і справді цілком може бути поряд із ними в кафе, до того ж цей тип здатний на що завгодно. Абсолютно на все!
Луїза торкнулася долоні Ральфа:
— Не хвилюйся. Барви повернуться. Вони завжди повертаються.
— Сподіваюся. — Ральф, розкривши меню, пробіг очима список страв. Його першим поривом було замовити все підряд.
— Коли ти вперше помітив божевілля в Еда, він виїжджав із території аеропорту Деррі, — вимовила Луїза. — Тепер ми знаємо, чому він брав уроки пілотування, правильно?
— Звичайно. Коли Тріґ підвозив мене додому, він сказав, що для користування службовим виїздом необхідна спеціальна перепустка. Він навіть поцікавився, чи не знаю я, яким чином така перепустка виявилася в Еда, але я не знав. Тепер мені все зрозуміло. Мабуть, такі перепустки одержують усі, хто навчається на курсах льотчиків-аматорів.