— Ви із «Друзів життя»? — поцікавилася Луїза, коли офіціантка заходилася розставляти тарілки з омлетом.
— А я жива? — звела брови жінка.
— Так, очевидно, так, — чемно відповіла Луїза.
— Отже, я належу до «Друзів життя». Убивство істоти, яка змогла б колись створити шедевр або винайти ліки від СНІДу чи раку, є блюзнірством, на моє переконання. Тому я вийду з плакатом, щоб феміністки й ліберали побачили написане на ньому слово: «УБИВСТВО». Вони ненавидять це визначення й навряд чи вживають його на своїх коктейль-вечірках. Кетчуп вам потрібний?
— Ні, — відмовився Ральф. Він не міг відвести очей від жінки. Навколо неї почало поширюватися зеленувате світіння — здавалося, воно просочувалося з її пор. Аури поверталися у всій своїй силі.
— Чи в мене виросла друга голова? — обурилась офіціантка, перекидаючи жуйку за іншу щоку.
— Я задивився на вас? — Ральф відчув, як кров ударила в обличчя. — Вибачте.
Офіціантка пересмикнула м’ясистими плечима, і верхня частина аури повільно зрушилася.
— Як правило, я не втручаюся в такі справи, намагаючись добре працювати й тримати рота на замку. Але більше я мовчати не збираюся. Знаєте, скільки свого дорогоцінного часу я провела біля цієї бойні, скільки спекотних днів, мало не присмаживши собі сраку, і холодних ночей, мало її ж таки не відморозивши?
Ральф і Луїза похитали головами.
— З 1984 року. Дев’ять довгих років. І знаєте, що найбільше мене дістає у прихильників вибору?
— Що ж? — поцікавилася Луїза.
— Вони виступають проти дозволу на носіння зброї, щоб люди не перестріляли одне одного; вони ж стверджують, що електричний стілець і газова камера суперечать конституції, тому що це надзвичайний і жорстокий вид покарання. Стверджують це, а потім спокійнісінько виходять на вулиці й виступають на підтримку законів, які дозволяють лікарям — лікарям! — вставляти вакуумні трубки в лоно матерів і висмоктувати ненароджених синів і дочок по шматочках. Ось це найбільше мене й дратує.
Офіціантка говорила — було враження, що цю промову вона виголошувала вже багато разів, — не підвищуючи голосу, не виявляючи ані найменших ознак гніву. Ральф слухав і не слухав, сконцентрувавши увагу на блідо-зеленій аурі, що оточувала фігуру жінки; та тільки не все там було рівномірно забарвлене. Із правого боку, ближче до талії, оберталася жовтувато-чорна пляма, схожа на брудне колесо.
«Печінка, — подумав Ральф. — У неї негаразди з печінкою».
— Але ж ви не хочете, щоб із Сьюзен Дей справді сталося щось погане? — стривожено дивлячись на офіціантку, поцікавилася Луїза. — На вигляд ви людина добра, навряд чи ви бажаєте їй зла.
Жінка видихнула через ніс, випускаючи два протуберанці.
— Не така вже я хороша, як здаюся. Якщо Господь учинить із нею щось, я перша застрибаю від радості, кажучи: «Хай буде воля твоя», повірте. Але якщо ви маєте на увазі насильство з боку безумців — то справа інша. Подібні речі ставлять нас на один щабель з тими, кого ми хочемо зупинити. Безумці, однак, вважають інакше. Вони ж немов джокери в колоді карт.
— Так, — погодився Ральф. — Точне визначення.
— Думаю, насправді мені не хочеться, щоб із цією панею сталося щось погане, — виснувала офіціантка, — але все може бути. Усе що завгодно. І якщо це станеться, то нехай вона винуватить лише саму себе. Вона у вовчій зграї… А жінці поміж вовків не варто дивуватися, якщо її покусають.
Ральф не був певен, що після цього йому захочеться їсти, однак його апетит чудово пережив погляди офіціантки на аборти й Сьюзен Дей. Допомогли аури; ніколи раніше їжа не здавалася такою смачною, навіть коли він був підлітком і їв п’ять або шість разів на день, було б що.
Луїза не поступалася йому. Нарешті вона відсунула вбік тарілку із залишками смаженої картоплі й шматочком бекону. Ральф завиграшки упорався з картоплею й беконом, поклав сосиску на тост, сунув імпровізований сендвіч у рот, проковтнув і, голосно видихнувши, відкинувся на спинку стільця.
— Твоя аура на два тони потемніла, Ральфе. Незрозуміло, чи означає це, що тобі досить їсти, чи що ти вмреш од завороту кишок.
— Швидше за все, і те й інше, — відповів він. — Ти теж знову бачиш?
Луїза кивнула.
— Знаєш, — мовив Ральф, — зараз найдужче в світі мені хочеться подрімати. — Так воно й було. Тепер, у теплі й ситості, останні чотири місяці недосипання лягли на Ральфа пудовим тягарем; очі немов засипало піском.
— Зараз для цього невідповідний момент, — стривожено заперечила Луїза. — Дуже погана ідея.