— На це можеш розраховувати, — відгукнулася вона. — А тепер поїхали.
Розділ двадцять перший
«Данкін донатс» на Ньюпорт-авеню — справжній рай для ласунок — мав вигляд веселенького рожевого будинку, що сусідив з обшарпаними старими спорудами, зведеними в основному за один рік — 1946-й. Не будьте такі суворі, це ж Олд-Кейп, де переважали старі автомобілі з написами типу: «НЕ ЗАСУДЖУЙТЕ, ЩО Я ГОЛОСУВАВ ЗА РОССА ПЕРО», де неодмінним атрибутом кожного будинку була старомодна скульптура, де дівчата у шістнадцять років ставали як динаміт, а до двадцяти чотирьох перетворювалися на товстозадих квочок із порожніми очима в оточенні двох-трьох нащадків.
Двоє хлопчаків захоплено виписували кола на яскраво оздоблених велосипедах з екстравагантно загнутими кермами, — і проробляли це із вправністю, яка свідчила про великий досвід у відеоіграх та можливість отримати високооплачувану роботу авіадиспетчерів у майбутньому… Якщо їм удасться уникнути долі наркоманів або не загинути в автокатастрофі. Їхні кепки були хвацько обернені козирками назад. Ральф подумав, чому хлопці не в школі, потім вирішив, що йому байдуже. Можливо, хлопчакам це теж було байдуже.
Раптом два велосипеди, які доти з легкістю оминали один одного, зіткнулися. Хлопчаки полетіли на асфальт, але миттєво підхопилися на ноги. У Ральфа відлягло від серця, коли він побачив, що ніхто не постраждав; їхні аури навіть не відреагували на інцидент.
— Ах ти, вилупку! — роздратовано крикнув хлопчина у футболці із зображенням «Нірвани»[47] своєму дружкові. Йому було не більше одинадцяти. — Їздиш на велику так само, як старі трахаються!
— Я щось почув, — виправдувався той, насуваючи бейсболку на світле волосся. — Такий гуркіт! Тільки не кажи, що нічого не чув!
— Який там у біса гуркіт, — відповів Нірвана. Він розчепірив пальці, які тепер були брудні (або просто стали ще брудніші), а з двох-трьох незначних подряпин сочилася кров. — Поглянь-но на це, гівняний байкер!
— Виживеш, — відповів його дружок.
— Так, але… — Нірвана помітив Ральфа, що прихилився до бампера «олдсмобіля» і спостерігав за ними. — Йоханий бабай, на що це ви так витріщаєтесь?
— На тебе й твого приятеля, — відповів Ральф. — І все.
— Усе, так?
— Так — кінець історії.
Нірвана глянув на свого товариша, потім знову перевів погляд на Ральфа. Тепер очі його світилися такою затятою підозрілістю, яка була можлива хіба що в Олд-Кейп.
— У вас проблеми?
— Ні, — відповів Ральф. Він вдихнув таку кількість червонясто-коричневої аури, що тепер відчував себе суперменом. — Я просто міркував над тим, що в часи мого дитинства ми розмовляли інакше.
Нірвана, зухвало хмикнувши, поцікавився:
— Невже? І як же ви розмовляли?
— Точно не пам’ятаю, — відповів Ральф, — але навряд чи ми висловлювались, як тупі недоумки. — Відчинилися двері кондитерської, і Ральф відвернувся від хлопчаків. З’явилася Луїза, тримаючи в руках два горнятка з кавою.
А хлопчаки тим часом осідлали велосипеди й помчали геть. Нірвана кинув через плече ще один недовірливий погляд на Ральфа.
— Ти зможеш одночасно вести машину й пити каву? — вручаючи йому горнятко, запитала Луїза.
— Гадаю, із цим завданням я цілком упораюся, хоча більше мені вже нічого не потрібно. Я почуваю себе чудово, Луїзо.
Жінка, глянувши на двох хлопчаків, кивнула:
— Поїхали.
Коли Ральф із Луїзою виїхали на шосе № 33 у напрямку місця, раніше відомого як Сади Барретта, світ навколо них став барвистий. Їм не довелося підніматися навіть на дюйм сходами сприйняття, щоб спостерігати за цим буянням барв. Місто залишилося позаду, дорога вела через ліс, охоплений осіннім полум’ям. Небо лежало над шосе синьою смугою, тінь «олдсмобіля» сковзала за ними по палахкотливому листю.
— Боже, яка краса, — мовила Луїза. — Хіба це не чудо, Ральфе?
— Так.
— Знаєш, чого мені хочеться? Найбільше?
Він похитав головою.
— Щоб ми могли з’їхати на узбіччя, зупинити авто й трохи побродити лісом. Знайти галявинку, сісти на сонечку й спостерігати за хмарами. Ти б сказав: «Поглянь, Луїзо, он та хмара схожа на коня». А я б відповіла: «Глянь-но сюди, Ральфе, там точнісінько людина з мітлою». Було б просто чудово.
— Так, — протягнув він. Ліворуч з’явився просвіт; стовпи лінії високої напруги, немов солдати, марширували крутим схилом. У променях ранкового сонця дроти блищали сріблом, нагадуючи павутину. Унизу стовпи потопали в мідному потоці червоного сумаха,[48] а в небі над просікою Ральф побачив яструба, що ширяв на гребені такого ж невидимого, як світ аур, повітряного потоку.