І знову стрілянина. Брязкіт куль, що вдарялися об скло. Крик люті чи болю. Голодне потріскування вогню, який пожирає сухе дерево. Трелі сирен. І темні іспанські очі Луїзи, що дивляться на нього, тому що він чоловік, а вона виросла з вірою в те, що чоловікові краще відомо, як чинити в таких ситуаціях.
«Тоді зроби хоч що-небудь! — закричав на себе Ральф. — Заради всього святого, зроби хоч щось!»
— ПІКЕРІНГУ! — загримів посилений мегафоном голос. Тепер у все густішому диму Ральф розрізняв червоні спалахи. — ПІКЕРІНГУ! В БУДИНКУ ЖІНКИ! ДОЗВОЛЬ НАМ УРЯТУВАТИ ЖІНОК!
— Він знає, що там жінки, — пробурмотіла Луїза. — Невже до них не доходить, що він знає? Чи вони геть дурні, Ральфе?
Дивне розпливчасте виття було відповіддю поліцейському з мегафоном. Ральфові потрібен був час, щоб зрозуміти, що це регіт. І знову вогонь з автомата, а відтак сухий кашель револьвера.
Крижаними пальцями Луїза стиснула його долоню:
— Що нам робити, Ральфе? Що нам робити?
Він глянув на чорно-сірі клуби диму, що здіймалися над верхівками дерев, потім подивився назад, на все нові поліцейські машини — цього разу їх наближалося не менше шести — і знову на бліде, напружене обличчя Луїзи. У голові в Ральфа трохи прояснилося — не повністю, але цілком достатньо, щоб він зрозумів — на це питання існує лише одна відповідь.
— Ми піднімемося нагору, — коротко кинув він.
Спалах. І язики полум’я з жовтогарячих перетворилися на зелені. Голодне хрускотіння зазвучало приглушеніше. Тримаючи Луїзу за руку, Ральф обвів її навколо поліцейської машини, поставленої тут як заслон.
Новоприбулі автомобілі скупчилися навколо цієї перешкоди. Чоловіки в темно-синій уніформі на ходу вистрибували із салонів. Кілька людей тримали автомати, майже всі були в товстих куленепробивних жилетах. Один із поліцейських пробіг повз Ральфа, як порив теплого вітру, перш ніж той встиг відступити вбік, — його звали Девід Вілбері, який вважає, що його дружина, секретарка в агентстві з купівлі-продажу нерухомості, злигалася зі своїм шефом. Питання про дружину відійшло на другий план (принаймні, тимчасово), витіснене потребою негайно забігти в туалет і постійним переляканим повторенням одних і тих же слів, які змією звивалися в його думках: «Ти не знеславишся, ти не знеславишся, нізащо, нізащо».
— ПІКЕРІНҐУ! — завив мегафон, і слова, що вилітали з нього, здалися Ральфові градом срібних куль. — ТВОЇ ДРУЗІ МЕРТВІ, ПІКЕРІНҐУ! КИДАЙ ЗБРОЮ Й ВИХОДЬ У ДВІР! ДАЙ НАМ ЗМОГУ ВРЯТУВАТИ ЖІНОК!
Ральф і Луїза звернули за ріг, непомічені в довколишній метушні, і вийшли до скупчення поліцейських машин, припаркованих біля під’їзної доріжки з висадженими обабіч яскравими квітами.
«Ось що таке жіночий підхід», — подумав Ральф.
Під’їзна доріжка впиралася в невеликий дворик перед білим фермерським будинком, зведеним не менше сімдесяти років тому. Уздовж фасаду триповерхового будинку тяглася величезна веранда, з якої відкривався чудовий вид на захід, де в блакитному ранковому серпанку здіймалися вершини пагорбів. Цей будинок колись давав притулок родині Барретта і їхньому яблучному бізнесу, а донедавна розміщав під своїм дахом десятки побитих, заляканих жінок, але одного погляду було досить, щоб зрозуміти — до завтрашнього ранку він уже нікому не зможе прислужитися. Вогонь охопив південне крило будинку, полум’я сягнуло веранди, його язики виривалися з вікон і похітливо облизували карнизи. Ральф помітив плетене крісло-гойдалку, що горіло в дальньому кінці веранди. З ручки крісла звисав недов’язаний шарф, уткнуті в нього спиці блищали білим жаром. Звідкись чулося монотонне побрязкування дзвіночка.
Мертва жінка в зеленому, військового зразка комбінезоні й куртці розпласталася на сходах ґанку, уп’явшись у небо залитими кров’ю лінзами окулярів. У руці вона стискала пістолет, у грудях зяяла чорна рвана рана. На поручнях північної частини веранди обвис чоловік, упираючись черевиком у газонокосарку. Він також був у військовому комбінезоні й куртці. На клумбі неподалік від тіла лежав автомат. Кров стікала по пальцях чоловіка й великими краплями падала на землю. Ральфові ця кров здавалася чорною і мертвою.
«Фелтон, — подумав він. — Якщо поліція досі гукає до Чарлі Пікерінґа — якщо Пікерінґ у будинку, — отже, це Френк Фелтон. А де ж Сьюзен Дей? Ед десь на узбережжі — Луїза впевнена, що він там, — але раптом Сьюзен Дей тут? Боже, невже це можливо!»