— Піднімайся нагору, Луїзо! Піднімайся
(негайно!)
Вони перемістилися одночасно, перетворюючись на різнобарвний дим на очах непритомного Пікерінга… А потім узагалі зникли.
— Що ти з ним зробив, Ральфе? На мить ти зник — був угорі, — а потім… Потім він… То що ж ти зробив?
Луїза, завмерши від страху, дивилася на Чарлі Пікерінга, що сидів точно в такій же позі, як і дві жінки в сусідній кімнаті. Величезний рожевуватий міхур слини видувся крізь відкриті губи Пікерінга й лопнув.
Ральф, повернувшись до Луїзи, взяв її за руки трохи вище ліктів і викликав уявний образ: автоматичний вимикач у цокольному поверсі його будинку на Гарріс-авеню. Руки відкрили захисну коробку, потім швидко перевели всі перемикачі в положення «ВИМК.». Він не був упевнений у правильності розуміння — занадто швидко все відбулося, — але вважав, що близький до істини.
Очі Луїзи розширилися, вона кивнула, подивилася на Пікерінга, потім перевела погляд на Ральфа:
— Він сам накликав на себе біду. Ти ж не спеціально так учинив.
Ральф кивнув у відповідь, і тут з підвалу пролунали лементи, які, на його глибоке переконання, він сприймав не слухом.
— Луїзо?
— Так, Ральфе, — і негайно.
Він узяв Луїзу за руки, утворивши замкнуте коло на зразок того, яке вони утворили в лікарні, але тепер їх було двоє й вони не піднімалися вгору, а опускалися вниз, проходячи крізь підлогу, мовби поринаючи в басейн. Ральф знову пережив гостре, немов лезо ножа, відчуття темряви, а потім вони опинилися у підвалі, просочуючись і опускаючись на брудну цементну підлогу. Він бачив закурені пічні труби, снігоприбирачі, прикриті шматком брудного пластику, садовий інвентар, притулений до циліндра, що, мабуть, слугував казаном для підігріву води, і коробки, складені біля цегляної стіни, — консервовані супи, боби, соуси, кава та інші припаси. Усі предмети здавалися примарними, начебто були не зовсім тут, і спочатку Ральф подумав, що це побічний ефект переходу на інший рівень. Потім він зрозумів, що причиною був дим — підвал стрімко наповнювався димом.
У кутку довгого похмурого приміщення скупчилося вісімнадцять-двадцять людей, в основному жінки. Ральф побачив і хлопчика років чотирьох, що притулився до колін матері (на її обличчі були сліди синців, — можливо, результат нещасного випадку, але, з огляду на обставини, таки побої), дівчатко на рік-два старше, що уткнулось матері в живіт… Потім він побачив Елен. Вона притискала до себе Наталі й дмухала в обличчя крихітці, начебто могла так позбавити її від проникаючого в легені диму. Наталі кашляла й заходилася переляканим плачем. Позаду жінок і дітей Ральф розрізнив задимлені сходи, що вели нагору, в темряву.
— Ральфе? Тепер нам варто опуститися на звичайний рівень?
Ральф кивнув, викликав внутрішній спалах і зненацька теж закашлявся, втягнувши в легені їдкий дим. Удвох вони матеріалізувалися просто перед групою жінок біля підніжжя сходів, але на їхню появу відреагував лише хлопчик, який притиснувся до колін матері. У цей момент Ральф був упевнений, що вже бачив малого раніше, але не міг пригадати, де саме, — день кінця літа, коли він бачив, як малий грався з матір’ю в м’яча у Строуфорд-парку, не зринав у його думках.
— Поглянь, мамо! — указуючи на них і кашляючи, мовив хлопчик. — Ангели!
Усередині Ральфа пролунав голос Клото: «Ми не ангели, Ральфе!», потім крізь дим, який усе згущувався, він кинувся до Елен, і далі тримаючи Луїзу за руку. Очі щипало, з них струменіли сльози. Ральф чув, як кашляє Луїза. Елен дивилася на Ральфа поглядом тупого невпізнавання — зовсім як у той серпневий день, коли Ед жорстоко побив її.
— Елен!
— Ральфе?
— Сходи, Елен! Куди вони ведуть?
— Що ти тут робиш, Ральфе? Як ти сюди… — Зігнувшись удвоє, вона зайшлася в приступі кашлю. Наталі мало не злетіла з її колін, але Луїза вчасно підхопила плачучу дитини.
Ральф глянув на сусідку Елен, зрозумів, що та ще менше усвідомлює, що відбувається, і знову затряс Елен за плече.
— Куди ведуть ці сходи?
Жінка оглянулася.
— Це вихід з підвалу, — повідомила вона. — Але все марно. Двері… — Вона знову переломилася навпіл, закашлявшись. Сухий звук дивно нагадував постріли з автомата Чарлі Пікерінга.
— Двері на замку, — продовжувала Елен. — Їх замкнула товста жінка. Я чула, як вона вішала замок. Чому вона це зробила, Ральфе? Як дізналася, що ми спустилися сюди?
«А куди ж вам було ще подітися?» — гірко подумав Ральф, потім повернувся до Луїзи:
— Подивися, будь ласка, що можна зробити.
— Добре. — Вона передала Ральфові дитину, яка плакала й заходилася кашлем, а сама протиснулася між жінок. Наскільки Ральф розумів, Сьюзен Дей серед них не було. У далекому кінці підвалу звалилася стельова балка, розприскуючи іскри й обдаючи їх хвилею палючого жару. Закричало дівчатко, яке ховало обличчя на грудях матері.