І тому він блукав, насолоджуючись спекою, незважаючи на те, що іноді від цього плило перед очима, а у вухах з’являвся неприємний дзвін, — насолоджуючись найперше тому, що від спеки йому дзвеніло у вухах, а іноді дзвеніло цілими годинами так голосно й люто, що Ральф перестав чути, як звучить хронометр Вісника Смерті Керолайн.
Він дуже багато блукав по Деррі того спекотного липня — вузькоплечий, рідковолосий, сивий дідок з величезними руками, все ще придатними до важкої роботи. Він ішов від Вітчгем-стріт до Барренс-стріт, від Канзас-стріт до Нейболт-стріт, від Мейн-стріт до мосту Поцілунків, але найчастіше ноги самі вели його на захід від Гарріс-авеню, на якій усе ще красива й така люба йому Керолайн Робертс у мареві головного болю й морфію тепер доживала свій останній рік.
Ноги вели його в бік аеропорту. Він ішов по дорозі, й довкола не було жодного деревця, у тіні якого можна було б заховатися від безжального сонця, — йшов доти, доки не починав відчувати, як ноги перестають слухатися й підгинаються від утоми, і лише тоді Ральф повертав назад.
Частенько він відпочивав у затінку на майданчику для пікніків, неподалік від службового в’їзду на льотне поле, чекаючи, коли нарешті прийде друге дихання. Вечорами цей майданчик ставав місцем тусівки підлітків, із колонок портативних магнітол тут ревів реп, але вдень майданчик був притулком групи людей, яку Білл Мак-Ґоверн, Ральфів друг, охрестив Збіговиськом Старих Шкап Гарріс-авеню.
Старі Шкапи збиралися тут, щоб пограти в шахи, випити джину, просто побалакати. Багатьох Ральф знав не один рік (зі Стеном Еберлі, приміром, він учився в школі), і йому було затишно серед них… Поки вони не ставали занадто настирними. Хоча навряд чи їх можна було назвати такими. Це були янкі, виховані в традиціях старої моралі, які вважають, що те, про що людина не вважає за потрібне говорити, є лише її справою — і більше нічиєю.
Саме під час однієї з таких прогулянок Ральф уперше усвідомив, що з Едом Діпно, який живе з ним на одній вулиці, щось негаразд.
Того дня Ральф пройшов набагато більше, ніж зазвичай, — можливо, тому, що грозові хмари закрили сонце й над Деррі повіяло прохолодою. Ральфа огорнула якась подоба трансу: ні про що не думав, ні на що не дивився, крім запилюжених носаків своїх черевиків, коли літак із Бостона — «Юнайтед-747», йдучи на посадку, стрімко пролетів у нього над головою і хрипке виття реактивних двигунів повернуло його до тями.
Він дивився, як літак пролетів над старою залізничною колією та загорожею, що визначала межі аеропорту, дивився, як той наблизився до злітно-посадочної смуги і, торкнувшись шасі землі, випустив блакитні струмки диму. Ральф глянув на годинника, відзначивши про себе, що літак спізнився, тоді зиркнув на жовтогарячий дах закладу Говарда Джонсона трохи далі при дорозі. Так, у стані трансу, він пройшов більше п’яти кілометрів, навіть не помітивши, як швидко промайнув час. «Час Керолайн», — пробурмотів внутрішній голос.
Так-так, час Керолайн. Вона вдома і тепер лічить хвилини, щоб прийняти дарвон, а чоловіка нема, він зайшов так далеко… Він майже на півдорозі до Ньюпорта.
Ральф глянув угору й уперше по-справжньому побачив пурпурово-синюшні блискавки, що прорізали небо над аеропортом. Зовсім не факт, що буде дощ, принаймні не зараз, але якщо дощ все-таки піде, він неодмінно змокне, а сховатися можна лише на майданчику для пікніків біля злітно-посадочної смуги № 3, та й там лише стара й пропахла пивом альтанка.
Ральф ще раз глянув на жовтогарячий дах, тоді намацав у правій кишені пачку рахунків, перехоплених маленьким сірим затиском, подарованим Керолайн до його шістдесятиріччя.
Ніщо не заважало Ральфові дійти до закладу Говарда Джонсона й викликати таксі… Крім, мабуть, думки про те, яким поглядом може нагородити його таксист. Старий дурень, — можуть сказати очі в дзеркалі заднього огляду. Старий дурень, що забрів далі ніж слід у такий спекотний день. Якби ти плавав, то напевно потонув би.
«Це параноя, Ральфе», — сказав йому внутрішній голос, і тепер цей дещо занудний, але доброзичливий заступницький тон змусив Ральфа згадати про Біллі Мак-Ґоверна.
Що ж, може, й так. Принаймні він покладеться на удачу й повернеться додому пішки.
«А якщо це буде не просто дощ? Торік у серпні випав такий град, що повибивало майже всі вікна в будинках у західній частині міста».
— Нехай буде град, — мовив уголос Ральф. — Мене не так і легко настрахати.
Ральф повільно рушив до міста, здіймаючи носаками черевиків легкі хмарини пилу. Із заходу, де нагромаджувалися хмари, почулися перші гуркоти грому. Сонце, хоча й заховане за хмарами, все ще воліло не здаватися без боротьби — воно облямовувало краї хмар діамантовими смугами і визирало у випадкові просвіти фрагментованим променем кінопроектора. Ральф був задоволеним, що вирішив повернутися пішки, незважаючи на втому в ногах і ниючий біль у попереку.