Раптом вона підняла вільну руку й пішла до рогу будинку. Ральф потягнувся до неї, але його пальці лише ковзнули по блузці.
— Не стріляйте! — крикнула Елен, волаючи до поліцейських. — Не стріляйте! Я одна із бранок!
Ральф рвонув за нею — підкоряючись чистому інстинкту, — але Луїза схопила його за ремінь.
— Краще тобі не з’являтися там, Ральфе. Ти чоловік, і вони можуть подумати…
— Привіт, Ральфе! Привіт, Луїзо!
Вони обернулися на голос. Ральф моментально впізнав, кому той належить, і здивувався й не здивувався водночас. За білизняними мотузками у вицвілих фланелевих штанах і стоптаних черевиках, підв’язаних електричними дротами, стояв Дорренс Марстеллар. Його волосся, таке ж м’яке, як і в Наталі (лише абсолютно біле, а не каштанове), розвівалося під поривами жовтневого вітру. У руці, як зазвичай, він тримав книжку.
— Ходімо. — Махаючи рукою й посміхаючись, він квапив Ральфа й Луїзу. — Покваптеся. Часу залишилося обмаль.
Дорренс повів їх зарослою травою стежкою, що пролягала від будинку далеко на захід. Спершу стежка йшла повз город, де неприбраними залишилися лише гарбузи й кабачки, потім петляла по саду, де достигали яблука, потім крізь зарості ожини, що чіплялися мертвою хваткою за їхній одяг. Коли вони дісталися до молодого сосняку і ялин, Ральф подумав, що вони опинилися на пагорбі з боку Ньюпорта.
Для людини своїх років Марстеллар ішов дуже прудко, умиротворена посмішка не полишала його обличчя. Книжка, яку він тримав у руках, називалася «Про любов. Вірші 1950–1960 рр.» Роберта Крілі. Ральф ніколи не чув про нього, але припускав, що й містер Крілі ніколи не чув про Елмера Леопарді, Ернеста Гейкокса й Луїса Ламура. Ральф лише раз спробував заговорити зі старим Дором, коли їхня трійця дісталася до схилу, всіяного сосновими голками. Попереду, пінячись, дзюрчав струмок.
— Дорренсе, а що тут робиш ти? Як ти взагалі дістався до Гай-Рідж? І куди ми йдемо?
— О, я ніколи не відповідаю на запитання, — мовив старий Дор, розпливаючись у широкій посмішці. Він подивився на струмок, потім швидко тицьнув пальцем у воду. Невелика брунатна форель здійнялася в повітря, розбризкуючи блискучі краплі, і знову пірнула у воду. Ральф і Луїза переглянулися з однаковим «невже я справді це бачив» виразом.
— Ні, ні, — продовжував Дор, ступаючи на мокрий камінь. — Ніколи. Занадто важко. Занадто багато можливостей. Занадто багато рівнів… Так, Ральфе? Світ складається з безлічі рівнів. Як ти себе почуваєш, Луїзо?
— Чудово, — неуважно відгукнулася Луїза, спостерігаючи за Дорренсом, що переходив струмок по зручних пласких каменях. Старий ступав, розкинувши руки у боки, немов найстарший акробат у світі. Коли він дістався протилежного берега, за ними почулося голосне зітхання, що віддалено нагадувало вибух.
«Це ємності з пальним», — подумав Ральф.
Дор стояв на іншому березі, обернувши до них обличчя, що застигло в безтурботній посмішці Будди. Цього разу Ральф піднявся на інший рівень без якого-небудь усвідомленого бажання й без відчуття внутрішнього спалаху. Барви увірвалися в день, але він майже не звернув на них уваги; всі його думки сконцентрувалися на Дорренсі, він навіть забув, що потрібно дихати.
За останній місяць Ральф бачив аури безлічі кольорів і відтінків, але жодна з них і близько не нагадувала чудовий «конверт», що оточував старого, котрого Дон Візі охарактеризував як «надзвичайно класний, але…». Було враження, що ауру Дорренса відфільтрували крізь призму… Або веселку. Від нього дугами виходило світло: голубе, малинове, червоне, рожеве, кремове, жовто-білого відтінку спілого банана.
Ральф відчув, як рука Луїзи стисла його лікоть.
(— О Боже, Ральфе, ти бачиш? Бачиш, наскільки він прекрасний?!)
(— Так.)
(— Хто він? І чи людина він?)
(— Не знаю…)
(— Припиніть це, обоє. Спустіться вниз.)
Дорренс і далі посміхався, але голос, що пролунав усередині його голови, був вольовим, який не терпить заперечень. І перш ніж Ральф устиг усвідомлено опуститися, він знову відчув отой спалах. Барви й особливі якості звуків одразу ж вислизнули.
— Тепер не час для цього, — сказав Дор. — Уже й так полудень.
— Полудень? — здивувалася Луїза. — Не може бути! Ми приїхали в Гай-Рідж близько дев’ятої, а відтоді минуло не більше півгодини!
— Коли ти на підйомі, час біжить швидше, — сказав старий Дор. Слова його звучали урочисто, велично, але в очах миготіли іскорки гумору. — Запитайте будь-кого, хто п’є пиво й слухає музику в суботній вечір. Так що покваптеся! Час збігає! Перебирайтеся через струмок!