— Звичайно, — погодилася жінка. Ральф потягнувся було до дверної ручки, потім різко зупинився.
— У чому сенс того, що відбувається? Я хочу знати справжній сенс. Адже справа зовсім не в порятунку двох тисяч людей, які, за словами Клото й Лахесіса, зберуться тут. Для ол-таймерівських сил, про які вони говорили, дві тисячі життів — не більше ніж піщинка в океані пустелі. То в чому ж річ, Доре? Чому ми тут?
Нарешті посмішка Дорренса розтануа, без неї він здавався молодшим і ніби поважнішим.
— Іов запитував Господа те саме, — сказав він, — але не отримав відповіді. Ви теж не отримаєте її, але дещо я вам усе ж скажу: ви стали центром грандіозних подій за участю величезних сил. Робота більш високого всесвіту зайшла в глухий кут, коли Визначеність та Випадковість змінили напрямок, помітивши ваш прогрес.
— Чудово, але я не зрозумів, — радше покірно, ніж гнівно зізнався Ральф.
— Я теж, але для мене досить і цих двох тисяч життів, — спокійно мовила Луїза. — Ніколи не пробачу собі, якщо бодай не спробую запобігти нещастю. Усе життя, що залишилося, мені буде снитися саван, який огортає цей будинок.
Ральф обміркував її слова, потім кивнув, відчинив дверцята й поставив ногу на землю.
— Чудовий аргумент. Тим паче, тут буде Елен. Швидше за все, вона принесе й Наталі. Можливо, для таких недоумків шот-таймерів, як ми, цього цілком достатньо.
«До того ж, — подумав він, — я прагну реваншу з номером три».
«О, Ральфе, — простогнала Керолайн. — Знову вдаєш із себе Клінта Іствуда!»
Ні, не Клінта Іствуда. І не Сильвестра Сталлоне або Арнольда Шварценеггера. І навіть не Джона Вейна. Який з нього герой або кінозірка, він усього лише старий Ральф Робертс із Гарріс-авеню. Однак гнів стосовно карлика з іржавим скальпелем не ставав від цього менш реальним. І тепер цей гнів посилював не тільки біль від втрати вчителя історії, який прожив бік у бік з ним останні років десять. Ральф пам’ятав про приймальню в Гай-Рідж і про жінок, що притулилися до стіни під плакатом із зображенням Сьюзен Дей. І його внутрішнє око зосередилося зовсім не на животі вагітної Мерилін, а на волоссі Ґретхен Тіллбері — її прекрасному світлому волоссі, яке обгоріло від пострілу в упор, що забрав життя цієї жінки. Чарлі Пікерінґ натиснув курок, і, можливо, зброю йому дав Ед Діпно, але винити випадало лише Атропоса. Атропоса, який краде життя, капелюхи й гребінці. Атропоса, який краде сережки.
— Ходімо, Луїзо, — покликав він. — Нумо…
Але вона, доторкнувшись до його руки, похитала головою:
— Почекай — зачини дверцята.
Ральф вдивився в її обличчя і підкорився. Луїза помовчала, збираючись із думками, потім звернулася до старого Дора:
— Я досі не розумію, навіщо нас послали в Гай-Рідж. Вони ніколи не казали прямо, що чекають від нас саме цього, але ж ми знали, — чи не так, Ральфе? — що вони хотіли саме цього. І я бажаю зрозуміти. Якщо вже ми мусимо бути тут, то чому нас спрямували туди! Звичайно, ми врятували кілька життів, і я дуже рада цьому, але Ральф правий, кілька життів нічого не значать для тих, хто влаштував це шоу.
Тиша, потім питання Дорренса:
— Невже Клото й Лахесіс здалися тобі всезнаючими і всемогутніми, Луїзо?
— Ну… Вони розумні, але навряд чи геніальні, — відповіла вона, секунду подумавши. — Клото й Лахесіс навіть сказали, що вони всього лише гвинтики порівняно з тими, хто засідає в раді директорів і ухвалює рішення.
Старий Дор ствердно кивав головою й посміхався.
— Клото й Лахесіс у грандіозній схемі й самі майже шот-таймери. Їм так само притаманні страх і короткозорість… Але загалом це не так і важливо, тому що вони теж служать Визначеності. КА-ТЕТ.
— Вони вважали, що ми програємо, якщо станемо віч-на-віч з Атропосом? — запитав Ральф. — Саме тому вони й переконали себе, що, скориставшись чорним ходом, ми виконаємо те, чого вони хочуть… Чорним ходом, яким є Гай-Рідж?
— Так, — відповів Дорренс. — Саме так.
— Чудово! — вигукнув Ральф. — Мені подобається таємне голосування. Особливо…
— Ні, — обірвав його Дорренс. — Це не те.
Ральф і Луїза зніяковіло переглянулися.
— Про що ти?
— Тут усе взаємозалежне. Дуже часто саме так усе й відбувається в межах Визначеності. Бачите… Ну… — Він зітхнув. — Ненавиджу такі запитання. Ніколи не відповідаю на них, хіба я не казав?
— Так, але…
— І чи не досить? Усі ці питання. Жахливо! До того ж марно!
Ральф подивився на Луїзу, потім знову на Дорренса. Дор важко зітхнув:
— Добре… Але це останнє, що я скажу, тому слухайте уважно. Можливо, Клото й Лахесіс послали вас у Гай-Рідж, керуючись неправильними мотивами, але Визначеність свою справу знає. Там ви чудово впоралися із завданням.