— Рятуючи жінок, — вставила Луїза. Але Дорренс похитав головою.
— Тоді що ж ми зробили? — Луїза майже кричала. — Що? Невже ми не маємо права знати, яку частину чортової Визначеності ми виконали?
— Ні, — відповів Дорренс. — Ще не час. Тому що вам ще багато чого слід зробити.
— Але ж це божевілля, — мовив Ральф.
— Неправда, — заперечив Дорренс. Він міцно притискав до грудей збірник віршів «Про любов», дивлячись на Ральфа. — Випадковість — ось божевілля. Визначеність — це розум.
«Добре, — подумав Ральф, — що ж ще ми робили в Гай-Рідж, крім того, що рятували жінок? І Джона Лейдекера? Не втрутився б я, Пікерінґ, швидше за все, убив би його, як і Кріса Нелла. Може, це якось пов’язане з Лейдекером?»
Цілком можливо, але це припущення не здавалося правильним.
— Дорренсе, — попросив він, — чи не погодишся ти повідомити нам дещо ще? Тому що…
— Ні, — похмуро відрізав старий Дор. — Ніяких питань більше, часу немає. Коли все закінчиться, ми разом пообідаємо… Якщо тільки ще будемо тут.
— О, ти чудово вмієш підбадьорити, Доре. — Ральф відкрив дверцята. Луїза зробила те саме, і вони вийшли з авта. Ральф, нахилившись, подивився на Джо Вайзера.
— Хочеш що-небудь сказати?
— Та ні, навряд чи…
Дор нахилився до Вайзера і знову зашепотів йому щось на вухо. Джо, насупившись, слухав.
— Ну? — запитав Ральф, коли Дорренс відкинувся на сидіння. — Що він сказав?
— Він попросив не забути про мій гребінець, — відповів Джо. — Уявлення не маю, про що він говорить, але хіба це вперше?
— Це мені якраз зрозуміло, — посміхнувшись, заспокоїв його Ральф. — Ходімо, Луїзо, змішаємося з юрбою.
Коли вони дійшли до середини автостоянки, Луїза так сильно штурхнула Ральфа ліктем у бік, що той спіткнувся.
— Поглянь! — прошепотіла вона. — Прямо! Хіба це не Конні Чанґ?
Ральф подивився. Так, жінка в бежевому пальті, що стояла між двома техніками з емблемою Сі-Бі-Ес на куртках, без сумніву, була Конні Чанґ. Занадто часто її миле інтелігентне обличчя миготіло на екранах телевізорів, щоб сумніватися.
— Це вона або її сестра-близнючка, — погодився Ральф. Луїза, здавалося, забула про старого Дора, Гай-Рідж і лисих лікарів, у цю мить вона знову перетворилася на жінку, яку Білл Мак-Ґоверн полюбляв називати «наша Луїза».
— Що вона тут робить?
— Ну, — почав було Ральф, потім прикрив рукою рот, щоб приховати мимовільну посмішку. — Здається, те, що відбувається в Деррі, набуває міжнародного характеру. Швидше за все, вона відзніме матеріал для вечірнього випуску новин перед будинком Громадського центру. Принаймні…
Несподівано, без жодного попередження, аури знову просочилися в світ. Ральф мало не задихнувся:
— Господи! Луїзо, ти бачиш?
Хоча навряд, бо якби Луїза бачила, то на Конні Чанґ не звернула б і дещиці уваги. Видовище було жахливе, майже за межами збагненного, і вперше Ральф зрозумів, що навіть у яскравого світу аур є свій темний бік, що змусив би звичайну людину схилити коліна й подякувати Господу за своє куце сприйняття дійсності.
«Але ж я ще навіть не піднімався сходами, — подумав він. — Я лише дивлюся на цей розширений світ, як зазвичай дивляться у вікно. Я спостерігаю збоку».
Але Ральф і не хотів опинитися всередині. Від одного погляду на щось подібне виникало бажання осліпнути.
Луїза насупилася:
— Що, барви? Ні, не бачу. Мені варто спробувати? Щось погане?
Він спробував відповісти, але не зміг. А за секунду Ральф відчув хворобливий потиск руки й зрозумів, що пояснення зайві. На краще чи на гірше, але тепер Луїза сама бачила все.
— О Боже, — видихнула вона тремтячим голосом. — О Боже, о Боже, бідолашна Луїза.
З лікарняного даху аура, що зависла над будинком Громадського центру, здавалася величезною брудною парасолею. Але тепер стояти на автостоянці було все одно, що перебувати під величезною, неймовірно жахливою москітною сіткою, газові стінки якої від старості вкрилися зеленувато-чорною цвіллю. Яскраве жовтневе сонце всохло до каламутного кружечка тьмяного срібла. Повітря набуло похмурого, туманного відтінку, що нагадав Ральфові зображення Лондона кінця дев’ятнадцятого сторіччя. Тепер вони вже не дивилися на саван Громадського центру, ні, тепер вони були заживо поховані в ньому. Ральф відчував холодний тиск савана, що намагається переповнити його почуттям втрати, розпачу й зніяковіння.